твердий: я губу собі вдряпнула, – болить.
І вона підставляла свою голову під сестрину руку. І сестрина рука гладила тоді обох.
– А скоро кулешик? Я кулешику підожду, – казав голодний хлопець.
– Підождить, підождить – ось я зараз, – одмовляла Галя і знов кидалась до печі, але не надовго, бо раз-по-раз то брат, то сестра скиглили, що їм або «носа треба втерти», або «почухати, бо щось куса», або ще чого іншого. І Галя втирала носа, чухала там, де свербить, або ще чим іншим удовольняла дітей…
Сумно тягнеться день.
Батько то ввійде в хату, то знов піде, – видко, що він не знайде собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і йому, й дітям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо в його спитаються, або пожалує їх мовчки.
Діти – теж смутні-невеселі – не граються навіть. Одарка витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лави. Вона хотіла гулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх напав вовк – ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:
– Мамо, пустіть нас…
Але те слово «мамо» знов нагадало їй забуте на хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піл у куток.
Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом, – батько не їв нічого.
По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві й мовчки думав свої невеселі думки.
– Тату! – почав він, учепившися йому за руку. – Тату!
Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не так, як у дитини.
– Що, синку?
– Тату, Галя нам тепер мамою буде, – промовив хлопець, показуючи на сестру.
– Буде, буде! – шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову не заплакати.
– Вона – як мама, – знов розказував хлопець, – вона кулешику наварила, вона вдягла мене…
– Так, синку, так, – вона тобі все зробить, а ти не плач, грайся – все буде…
Уже повечеряли.
Сумно повечеряли – перша вечеря без матері. Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.
– Галю, роззуй мене! – прохав Василько, сидячи на полу і простягаючи до сестри вбуту ногу.
– Зараз, Васильку, зараз!
– Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не розв’яжеш! – озивалась Одарка.
І Галя, не можучи подужати руками, зубами починала розв’язувати затягнений вузол.
Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й повкривала дітей.
– А ми, Галюсю, не хочемо спати, – розкажи нам казочки! – прохали вони.
– Про трьох сестер та про калинову сопілочку, – додавала Одарка.
І Галя, примостившись біля їх на полу, почала казку:
– Був собі, жив собі дід та баба і було в їх три дочки і щонайменшу Галею звали…
– Галею? Як тебе? – перехоплює хлопець.
– Еге, як мене… От і пішли вони одного разу
