довгенько так бігли: він – тікаючи від кари, я – бажаючи помститися. Я вже наздоганяв його, як зненацька почув, що спіткнувся на щось і падаю.
II
Та я не впав.
Я вдаривсь об когось і хоч звалив його, але сам якось удержався. Прочумавшися трохи, я оглядівсь і побачив, що стою перед чиєюсь хатою, а з землі встає невеличка, років дев’ятьох, дівчинка. Я її, мабуть, здорово вдарив, бо вона дуже скривилася, уставши й узявшись рукою за бік; але не заплакала, хоч її великі сірі очі заблищали сльозою. Як глянув я на це, то вся моя злість на Івася відразу десь ізникла, мов її й не було, і я мовчки, не знаючи, що казати, почав розглядати дівчинку. Вона була з тих, що звуть «зачуханими», себто покинутими без ніякого догляду… На їй була обідрана поганенька спідничка та чорна[92] сорочка, а схудле чепурне обличчя було як біль біле.
Я зрозумів, що вдарив її, зробив їй погано, але не знав, що казати, хоч мені й жалко її було. Нарешті, я спромігся промовити:
– Я здорово тебе забив?
– Ні… так… – одказала вона, але зараз же скривилась: мабуть, бік іще болів.
– Ні, я знаю, що здорово; тільки ти на мене не сердься; я ненавмисне.
– Я не сердюсь…
Ми ще постояли мовчки. Я спитався:
– А як тебе звуть?
– Ксенею, – відмовила вона, піднімаючи на мене свої великі очі.
– А мене Василем звуть. Ми живемо на Заваліївці.
– Я знаю…
– А в тебе є батько?
– Є.
– А мати?
– Матері нема… вмерли… у мене мамою – мачуха…
– Чи вона ж тебе жалує?
Дівчина нічого не сказала, тільки спустила очі додолу.
– Так ти не сердишся на мене, що я тебе вдарив? – знову запитався я.
– Ні… Ой, ой! Що це в тебе? – скрикнула вона, хапаючи мене за руку.
Як падав я, то ще забив свою врізану руку, і кров з неї тепер так і цебеніла[93].
– Ой, що це в тебе? – питалася Ксеня.
– Так… урізав…
Мені сором було казати про мою сварку з Івасем.
– Отже треба зав’язати, а то боляче буде, – бідкалася Ксеня.
Але хоч мені в той час і справді боляче було, та сором було хлопцеві признатися. І я відмовив:
– Ні, нічого. Воно не болить. Прощавай! Я до тебе гратися колись прийду.
І зараз же побіг додому, щоб утекти від її питань про виразку[94] і… щоб зав’язати руку.
III
Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили.
Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом[95], то до їх бігав. А як після обід уже вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав, – у мене така
