ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.
– Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.
Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті, з-під куща:
– Ось глянь, Василю, що я знайшла!
Вона знайшла коника. Увесь зелений, ноги як дрюччя[98].
– Давай, Ксеню, сюди – я подивлюся.
Тільки хотіла дати, а коник – плиг! – утік у траву.
– О, нащо ти його пустила? – кажу.
А вона сміється:
– Я не пускала, він сам утік.
Ми почали його шукати – нема. Дивимося, а в землі дірочка.
– Це тут цвіркун живе, – догадався я та й почав штрикати паличкою в нірку. І справді – цвіркун: сердиться, за паличку хапає, трохи не витягнеш, аж головку видко.
– Пане Свіргунський! Ідіть, я буду орати, а ви будете поганяти!
Ксеня сміється:
– Багато ви наорете!..
IV
– Василю, ходімо в ліс по ягоди!
– Ходімо!
Пішли, почали ягід шукати. Я скільки нарву, стільки поїм. Як наївся, питаюся в Ксені:
– А ти наїлася?
А вона сміється з мене:
– Та я не їла, а ось квіточку нарвала.
І показує мені пучечок ягід:
– А вже час додому вертатися, – каже Ксеня.
– Чого там?
– Та мати будуть лаяти…
– От там, лаяти! Ходім далі!
І ми пішли ще далі в ліс. Бігали, гралися, забавка наздоганяла забавку, і хоч нам здавалося, що ми трохи походили, але ми й незчулися, як почало вечоріти. Тоді тільки побачили, що вже блукаємо в незнайомому місці.
– Василю, що ж ми будемо робити? – спиталася Ксеня.
– Треба стежки шукати, – відповів я, – а то скоро смеркне.
– Скоро? А тут є… вовки?.. – промовила Ксеня, і великі її очі розкривалися від остраху ще дуже, а біле обличчя зробилося ще білішим.
– Ну, вовки там!.. – одказав я, бадьорячись, хоч і сам щось не дуже спокійно мався. – Побіжімо краще назад! Ну!
Ми побігли кущами. Віти били нас по обличчях, шкрябали, босі ноги підколювалися. Незабаром Ксеня почала зоставатися позаду.
– Василю, не кидай мене… Я боюся…
Я зупинився.
– Дай руку, побіжимо вкупі.
Але бігти серед густо порослих кущів, за руки побравшися, було зовсім погано. Ми ще трохи пробігли, поки обоє, спіткнувшись на коріння, попадали додолу.
Повставали, дивимося навкруги – нема стежки. Ми забилися таки здорово; але ніхто з нас не заплакав: з ляку байдуже було про біль. Ми пішли помалу, шукаючи дороги. Дивимося, вже перейшли зруб і аж до старого лісу дійшли. Зовсім смеркло, а місяця ще не було, і ліс стояв такий чорний, страшний. Ми зрозуміли, що не туди йшли.
– Василю,
