style="font-size:15px;"> – Страшно, Василю!..
Сидимо, мовчимо. Нічого не чуть. Я не знаю, чи довго ми там сиділи, тільки бачимо – на небі, над зрубом, щось зайнялося.
– Що воно? – шепоче Ксеня.
– Не знаю: може, горить де, – так проміння на небі від пожежі.
Ще трошки посиділи – палає все дужче та дужче. Ось уже видко, як щось округле витикається з-за кущового верховіття.
Більше, більше…
– Та це ж місяць! – зрадівши, кажу я Ксені. – Тепер добре буде.
– А що хіба?
– Та видніше, а то бач, як темно.
Місяць потроху виплив, увесь червоний, вогняний. Далі почав більшати, підбивсь угору. Зробилося зовсім видко: листя на кущах заблищало, як срібне; пробиваючись крізь густе верховіття, простяглися додолу і по землі ясні смуги м’якого світу. Веселіше немов зробилося.
Чуємо, щось затріщало долі[99]. Затаїли духа, слухаємо. На прогайльовину вибігло зайченя, стрибнуло раз, удруге і сіло, насторочивши вушка. Шерстинки на йому аж блищали від місяця. Посидівши трохи і понюшивши носом, воно, мабуть, почуло щось непевне, стрибнуло і зникло в кущах.
– Ксеню, про віщо ти думаєш?
– Так…
– А в мене думка про те, що нас, мабуть, шукатимуть.
– Хто?
– Татко мій.
– Вони не знайдуть, ліс великий.
– Чому не знайдуть? Знайдуть!..
«А що, як справді не знайдуть?» – промайнуло в голові.
Мені знову схотілося плакати. Тільки не заплакав: страшно та й сором Ксені було.
Сидимо, мовчимо… Минула година, друга…
Господи! Ми обоє здригнулися, тріщання, гук по всьому лісі… Що це? Вовки? Може, ведмідь навіть? Ох, страшно, страшно!.. Чую, Ксеня вчепилася за мене, тремтить уся. А ревіння чи гукання ще більше, ще дужче щось ламається, тріщить. Ох!.. Це ж, мабуть, лісовик…
– Агов!.. Василю-у-у!..
Що це? Наче мене гука?
– Василю!
– Чуєш? Немов кличуть, – шепоче Ксеня.
– Цить!
Знов: – Василю! – Так це ж кличуть, їй-бо кличуть! Ще трохи підождав, послухав… Батьків голос зовсім добре чути. Знайшли, знайшли! Ми так зраділи, що трохи не попадали з дерева.
За кілька хвилин батько вів нас обох за руки з лісу.
Ксеня цієї ночі в нас ночувала.
VI
Хоч за вночішню мандрівку Ксеню таки попобила мачуха, але ж з того часу ми не розлучалися. Брати мої були дуже старші від мене, з сестрами я й передніше не ладнав – Ксеня стала мені другом. Я навіть хлопців покинув і тільки все виглядав, коли ж це вона вихопиться від своєї мачухи. З самою Ксенею я тільки й був тоді щасливий.
Щасливий, та не зовсім. Правда, мої батько й мати не сварилися на мене, що я товаришую з дівчиною та ще й з убогою сиротою, але мачуха Ксенина – ця нам дошкуляла[100].
Батько Ксенин був батіг з клоччя[101]: що жінка казала, те він і
