і йшов похнюплений додому, де сам їх і з’їдав на пару з песиком.
Спочатку з нього кепкували, насміхалися, та потім звикли і вже не звертали уваги. Отож, можете собі уявити його велике здивування, коли до нього підійшло двоє чоловіків і запитали:
– Що просиш за свої пляцки?
Спочатку Піпа подумав, що це йому сниться і вщипнув себе за вухо, потім подумав, що це черговий жарт і, насупившись, відвернув голову набік. Але незнайомці перепитали:
– То що просиш за пляцки?
Піпа ковтнув повітря і назвав ціну. Йому простягнули гроші і сказали:
– Дай десяток.
Не вірячи власним вухам і очам, Піпа узяв тремтячими руками гроші, наклав на листя румбарбару по шість пляцків і подав першим у своєму життя клієнтам. Ті подякували і, всівшись неподалік, почали наминати з неабияким апетитом. Піпа дивився на них, вирячивши ошелешені очі, і щоразу, коли хтось із них відкушував гарбузяника, теж роззявляв рота, перебирав зубами, плямкав і ковтав.
Коли ж вони попоїли, один з незнайомців обернувся до Піпи і чистісінькою арканумською промовив:
– Дай тобі Боже здоров’я, Піпа. Давно таких смачних пляцків не їлисьмо.
Піпу, мов крижаною водою облили, зірвався на ноги, кинувся до земляків та й ну їх обнімати, руки тиснути, а в самого сльози градом – і плаче, і сміється, лепече щось, розпитує: звідки, як, чого…
– Е, ні, Піпа, тут не місце для розмови, – сказали арканумці. – Ходімо до тебе, там і поговоримо.
Піпа закинув кошика з пляцками на плечі, і всі троє подалися за місто.
За якийсь час вони вже сиділи в Піпи за столом, пили вино, яке Піпа зробив з винограду, їли пляцки й бесідували на різні теми.
– Як же мені поталанило! – тішився господар. – Я вже й надію загубив, що колись по-арканумському забалакаю. Аж тут землячки!
– До речі, Піпа, що ми арканумці, ніхто й знати не повинен.
– Таємниця?
– Так, ми виконуємо завдання державної ваги. Сам король послав нас до Салагіра на розвідини та щоб зв’язатися з тобою як з єдиним арканумцем в осиному гнізді ворога.
– То про мене пам’ятають? – блиснув засльозеними очима Піпа.
– Аякже!
Та відразу ж і набурмосився:
– Та чого ж тоді не викупили?
– Ех, Піпа, не розумієш ти політики. Тебе ж навмисне залишили саме для цієї нагоди. Бо і в пеклі треба свого мати, а не те, що в цьому смердючому Салагірі, щоб він запався навіки віків.
– О, то це ж мені й орден має бути, нє? – випнув Піпа груди.
– Вже є. Лежить в королівській канцелярії. А буде ще й другий, як поможеш нам одне діло зробити.
Від тих слів Піпине серце забилося, як курка під когутом, радісно, радісно. Та притаманна всім арканумцям недовірливість далася взнаки.
– А ви той… не жартуєте?
Обоє
