лиха. Значний шматок земної кори та мантії також випарувався і, відірвавшись від Землі, приєднався до розпорошених залишків Тейї. Частина речовини зникла в глибокому космосі, проте переважна більшість решток залишилась на орбіті Землі, потрапивши в її гравітаційні лещата. В цій вируючій хмарі щільні метали з ядер обох світів змішувалися, охолоджувалися до рідкого стану та потопали, щоб утворити нове більше ядро. Речовини з мантії також змішувалися та випаровувалися, утворюючи пекельно розпечену шароподібну і паруючу хмару з порід. Упродовж декількох буремних днів чи тижнів на Землю падав безперервний дощ із гарячих помаранчевих силікатних крапель, які поглинав неокраїй океан червоної розжареної магми. Кінець кінцем Земля захопила значну частину того, що було Тейєю, і стала ще масивнішою планетою.
Однак не вся Тейя дісталася Землі. Після зіткнення на відстані від її поверхні планети в космосі кружляла велика кількість кам’янистих уламків, здебільшого суміш двох планетних мантій. Кам’янисті розпечені крапельки, що вистигали, скріплювалися, більші частини поглинали менші. Наче повторний показ гравітаційного скупчення, що колись утворило планети, відбувалося швидке народження Місяця і, вірогідніше за все, він вже тоді досяг тієї величини, що має сьогодні.
Фізика формування планет диктує, де саме міг утворитися Місяць. Кожний масивний об’єкт має невидиму сферу, що оточує його і яку називають межею Роша. Всередині сфери діє настільки сильна гравітація, що унеможливлює формування супутника. Саме тому Сатурн має величезні кільця, проте не має супутників на відстані ближче ніж вісімдесят тисяч кілометрів. Сили тяжіння Сатурна не дозволяють льодяним часточкам об’єднатися і утворити супутник.
Якщо вимірювати межу Роша від центру об’єкта, що обертається, то для Землі вона становитиме близько 18 000 км, або ж 11 265 км від її поверхні. Так, моделі формування Місяця розташовують новий супутник на безпечній відстані десь в 24 140 км чи навіть далі, де він би міг спокійно утворитися, збираючи більшість розкиданого після Потужного удару дріб’язку. І, можливо, саме так 4,5 млрд років тому (за більшістю підрахунків) народився Місяць. У Землі з’явився товариш, який значною мірою сформувався з її власних уламків.
Науковці не забарилися і швидко взяли на озброєння теорію Потужного удару, адже вона пояснює всі основні підказки краще, ніж будь-яка інша модель. Місяць не має залізного ядра через те, що Земля поглинула більшу частину заліза Тейї. Місць не має летких речовин через те, що леткі речовини Тейї здмухнуло вибухом під час зіткнення. Місяць завжди обернений до Землі одним боком через те, що моменти імпульсу Землі та Тейї об’єдналися в одній обертальній системі.
Теорія Потужного удару також допомагає пояснити аномальний нахил осі Землі на 23° – фактор, із яким не міг розібратися жоден із попередніх сценаріїв. Від удару Тейї Земля буквально нахилилася на бік. Насправді теорія
