Гемід каже, такими темпами мені потрібна буде пересадка легень ще до того, як я піду до старшої школи. Пересадка мене не зцілить, але дасть більше часу! Хотіла б я мати ще кілька років, якщо тільки мені пощастить їх отримати!
Знайшла кому про це розповідати, Стелло.
Вона хоча б має шанс.
Розділ 3
Стелла
Я натягаю синій віброжилет, застібаючи на тулубі з допомогою Барб. Він нестерпно нагадує рятувальний жилет, якщо не враховувати вимикача, що стирчить із нього. На крихітну мить я дозволяю йому побути рятувальним жилетом і виглядаю у вікно, уявляючи себе в Кабо на човні з Мією й Камілою, у вечоровому сонці, що сяє над обрієм.
Крики чайок, піщаний пляж вдалині, по пояс оголені серфери – а тоді мимохіть думаю про Вілла. Моргаю, і Кабо блякне, а перед очима проступають голі дерева за вікном.
– Отже, Вілл. То він фіброзник? – питаю я, хоч це очевидно.
Барб допомагає мені застібнути останній ремінь. Відтягую плече жилета, щоб той не муляв мою худу ключицю.
– Фіброзник, і це ще не все. B. cepacia. Він учасник нового випробування цевафломаліну. – Вона нагинається, вмикає апарат і дивиться на мене.
Мої очі розширюються, і я дивлюся на свій величезний тюбик антисептика для рук. Я була так близько до нього, а в нього B. cepacia? Це ж практично смертний вирок для людей з КФ. Пощастить йому, якщо протягне ще кілька років.
І це якщо він дотримуватиметься режиму так само невідступно, як я.
Жилет починає вібрувати. Сильно. Відчуваю, як слиз у легенях потроху розсіюється.
– Підхопиш таке – і можеш зробити ручкою своєму шансу на нові легені, – додає вона, пильно дивлячись на мене. – Тримайся подалі.
Я киваю. Авжеж, саме так я і збираюся чинити. Мені потрібен той додатковий час. До того ж цей хлопець надто зациклений на собі, щоб бути мені до смаку.
– Випробування, – починаю я, дивлячись на Барб і підіймаючи руку, щоб зробити паузу в розмові, адже кашляю згустком слизу.
Вона схвально киває й простягає мені типове блідо-рожеве судно. Я спльовую в нього й витираю рот, перш ніж заговорити.
– Які в нього шанси?
Барб видихає, хитає головою, а вже тоді зустрічається зі мною очима.
– Ніхто не знає. Препарат надто новий.
Однак по її очах зрозуміло все. Ми замовкаємо, і лише апарат пихкає – жилет усе вібрує.
– Готово. Треба щось, перш ніж я піду?
Усміхаюся, благально дивлячись на неї.
– Молочний коктейль?
Вона закочує очі, вперши руки в боки.
– Я що тепер, покоївка?
– Треба ж користатися перевагами, Барб! – кажу я, і вона сміється.
Вона йде, і я сідаю знов, усім тілом здригаючись під дією віброжилета. Мої думки блукають, і я пригадую обличчя Вілла, що відбивається у склі ВНІТ, коли він стоїть позаду мене з зухвалою посмішкою на обличчі.
