ця дівчина?
Менш ніж за годину мою першу після безсонної ночі дрімоту перервав сигнал тривоги в коридорі, а другу спробу пізніше зірвали мати й докторка Гемід, вломившись до моєї палати з вечірнім візитом. Утомлений, я придушую позіхання і втуплюю погляд у порожній двір, звідки холодні вітри й прогнозований сніг заганяють усіх усередину.
Сніг. Принаймні є на що чекати.
Притуляюся головою до прохолодного скла, з нетерпінням очікуючи, доки світ довкола вкриє білою ковдрою. Я не торкався снігу, відколи мати вперше здала мене до найкрутішого лікувального закладу як морську свинку для дослідів ліків проти B. cepacia. То було у Швеції, і цю штуку вдосконалювали вже років п’ять.
Вочевидь, «вдосконалили» недостатньо, бо тижні за два я повернувся від них додому зовсім ніякий.
Наразі я мало що пригадую з тодішнього перебування в лікарні. З більшості своїх лікарняних подорожей пам’ятаю лише білий колір. Білі лікарняні простирадла, білі стіни, білі лабораторні халати – усе зливається. Та все ж пригадую кучугури снігу, які намело під час мого перебування там – так само білі, тільки гарні, не такі стерильні. Справжні. Я мріяв поїхати кататися в Альпах, чорт би забрав ту легеневу функцію. Але єдиний сніг, якого мені вдалося торкнутися, був на даху орендованої матір’ю автівки.
– Вілле, – суворий голос матері прорізається крізь марення про білий порох. – Ти слухаєш?
Вона знущається?
Я повертаю голову й дивлюся на неї та докторку Гемід, киваю, мов китайський бовванчик, хоч за весь цей час не чув жодного слова. Вони постійно торочать про результати мого першого тесту, відколи я розпочав випробування десь тиждень тому, і, як завжди, нічого не змінилося.
– Нам треба бути терплячими, – каже докторка Гемід. – Перший етап клінічних випробувань на людях розпочався лише півтора року тому.
Я не зводжу очей з матері, дивлячись, як вона поспішно киває, і її коротка білява стрижка рухається вгору-вниз під слова лікарки.
Цікаво, за скільки ниточок їй довелося смикнути й скільки грошей викинути, щоби втягнути мене в це.
– Ми відстежуємо його стан, але Вілл має нам допомогти. Має звести до мінімуму всі мінливі чинники у своєму житті, – очі лікарки зосереджуються на мені, тонке обличчя стає серйозним. – Вілле. Ризик перехресної інфекції тепер іще вищий, тож…
Я перериваю її:
– Не кашляти на інших фіброзників. Зрозуміло.
Її чорні брови насуплено сходяться.
– Не наближатися до них на відстань витягнутої руки. Заради їхньої безпеки і твоєї.
Я глузливо підіймаю руку, декламуючи слова, що, мабуть, уже стали девізом усіх фіброзників:
– Шість кроків завжди.
Вона киває.
– Ти зрозумів.
– Я зрозумів лише те, що в мене B. cepacia, отже, вся ця розмова тупа й безглузда.
Найближчим часом нічого не зміниться.
– Немає нічого неможливого! – з ентузіазмом каже докторка Гемід.
Мати закушує вудила:
