так? Дозвольте, залишу вам мій мобільний, – чую я, доки вона відкриває сумочку й дістає звідти гаманець. – Якщо цевафломалін не подіє, Вілл може стати… ще тим подарунком.
Барб нічого не відповідає, і тоді вона дістає з гаманця візитівку.
– Він уже так часто розчаровувався й очікує розчарування знов. Якщо не слухатиметься, зателефонуєте мені?
Вона кидає візитівку на стіл, а поверх неї жбурляє сотню, наче це якийсь шикарний ресторан, а я – столик, біля якого треба упадати.
Вау. Це просто круто.
Барб витріщається на гроші, підіймаючи брови на мою матір.
– Це було не до речі, вам не здається? Вибачте. У нас так багато…
Її голос стихає, і я дивлюся, як Барб бере зі стола візитівку й гроші, зустрічаючи погляд матері з тією ж рішучістю, з якою дивиться на мене, коли змушує ковтати ліки.
– Не хвилюйтеся. Він у надійних руках.
Вона тицяє сотню назад у руку матері, ховає до кишені візитівку і дивиться повз матір, зустрічаючись очима зі мною.
Я знов прослизаю в палату, зачиняю за собою двері та обсмикую комір футболки. Підходжу до вікна, потім знов сідаю на ліжко, а тоді знов до вікна, розсуваю жалюзі – ці стіни починають тиснути на мене.
Треба вибратися назовні. Мені потрібне повітря, не наповнене антисептиком.
Ривком відчиняю двері шафи, щоб узяти толстовку, натягую її й видивляюся на пост медсестер – чи шлях вільний.
Жодних ознак присутності Барб чи моєї матері, але за столом сидить на телефоні Джулі, акурат між мною і вхідними дверима, якими я потраплю одразу на сходи – єдині в будівлі сходи, що ведуть на дах.
Тихенько зачиняю двері й крадуся коридором. Намагаюся пригнутися нижче від медсестринської стійки, та коли чувак метр вісімдесят на зріст намагається прошмигнути не висовуючись, спритності в нього – як у зашореного слона. Джулі дивиться на мене, і я припадаю спиною до стіни, намагаючись злитися зі шпалерами. Вона дивиться на мене, звузивши очі, й віднімає телефон від рота.
– Куди це ти намилився?
Показую на пальцях, що йду.
Вона хитає головою, знаючи, що я ув’язнений на третьому поверсі, відколи минулого тижня заснув біля торговельних автоматів нагорі в корпусі 2, спричинивши розшук по всій лікарні. Я складаю руки в благальному жесті, сподіваючись, що розпач, який ллється з моєї душі, спонукає її передумати.
Спочатку нічого не виходить. Її обличчя лишається жорстким, погляд не змінюється. Потім вона закочує очі й жбурляє мені маску, перш ніж змахом руки відправити на волю.
Дякувати Богові. Понад усе мені зараз треба вшитися з цього вибіленого пекла.
Я підморгую їй. Принаймні вона справжня людина.
Виходжу з крила КФ, штовхаючи перед собою важкі двері на сходи й перестрибуючи через дві сходинки, хоча вже поверхом вище мої легені палають. З кашлем чіпляюся за металеві поручні, проминаю четвертий поверх, п’ятий, а потім шостий і нарешті підходжу до великих
