пляжі, воду, що простирається на довгі милі, людей, які вранці першим чином ніжаться в прекрасних хвилях.
Усі місця різні. Усі унікальні. Однакові лише лікарні, звідки я їх бачу.
У цьому місті життя – не свято, але в певному розумінні тут доволі затишно. Може, я мав би почуватися тут зручно, але мені тільки стає тривожніше. Мабуть, тому, що вперше за вісім місяців я там, звідки рукою сягнути до дому. Дому. Там, де Гоуп і Джейсон. Де мої колишні однокласники потроху підбираються до своїх випускних екзаменів, націлившись на обраний батьками навчальний заклад з Ліги Плюща. Там, де моя спальня, де насправді лежить моє божевільне життя, пусте й непрожите.
Я стежу за фарами автівок, що проносяться трасою повз лікарню, за мерехтінням святкових вогнів на відстані, за дітьми, що, сміючись, катаються льодовим ставком біля маленького парку.
У цьому є дещо просте. Свобода, від якої сверблять пальці.
Пам’ятаю, як колись ми з Джейсоном каталися льодовим ставком трохи далі вулицею від його будинку і холод пробирав нас до кісток під час гри. Ми годинами пропадали там, влаштовували змагання, щоб перевірити, хто проїде далі не впавши, жбурляли один в одного сніжками й робили снігових янголів.
Ми розважалися на повну до останньої хвилини, коли невідворотно з’являлася мати й тягла мене в дім.
У лікарняному дворі засвічуються вогні, і, глянувши вниз, я бачу дівчину, яка сидить у своїй кімнаті на третьому поверсі й набирає щось на своєму ноутбуку, в парі навушників, зосереджена на екрані.
Постривайте.
Я примружуюся. Стелла.
Холодний вітер куйовдить мені волосся, і я надягаю капюшон, спостерігаючи за її обличчям, доки вона друкує.
Над чим узагалі вона може працювати? Це ж суботній вечір.
Вона була така інакша на тих відео, що я переглянув. Питаю себе, що змінилось. Усе через це? Через лікарняні справи? Пігулки, процедури й усі ці вибілені стіни, що тиснуть на тебе й повільно душать день за днем?
Я встаю, балансуючи на краю даху, і вдивляюся у двір на сім поверхів нижче, лише на мить уявивши невагомість, абсолютну невимушеність падіння. Бачу, як Стелла підіймає очі від скла, і наші погляди зустрічаються тієї ж миті, як вітер вибиває з мене дух. Намагаюся вдихнути, щоби втягнути його назад, але мої нікчемні легені ледве приймають кисень.
Усе повітря, що мені вдається вдихнути, застрягає в горлі, і я починаю кашляти. Сильно.
Ребра ниють, за кожним разом кашель дедалі більше витягує повітря з легень, а очі починають сльозитися.
Нарешті я починаю опановувати це, але…
Моя голова йде обертом, зір по краях темніє.
Я смикаюся, переляканий, і ворушу головою, намагаючись зосередитися на червоних дверях виходу, чи на землі, чи на чому-небудь. Дивлюся на свої руки, благаючи, щоб чорнота розсіялась і світ знову проступив перед очима, і знаю, що до вільного падіння з краю даху – досі не більш як дюйм.
Розділ
