прокашлююся й слідую за нею кількома коридорами і широким, у скляній коробці мостом, що веде до сусіднього корпусу.
Хоч вона тільки-но приїхала сьогодні вранці, а явно знає, куди йде. Судячи з її кроку й того, що вона, вочевидь, знає кожного в будівлі, я б не здивувався, якби вона виявилася мером цього закладу. Я тут два тижні і лише вчора з’ясував, як непомітно прослизнути з моєї палати до кафетерію нагорі в корпусі 2, а я ж анітрохи не страждаю на просторовий кретинізм. За всі ці роки я побував у стількох лікарнях, що знаходити в них кружні шляхи вже можна вважати моїм хобі.
Вона зупиняється неподалік від подвійних дверей з написом: «СХІДНИЙ ВХІД: ВІДДІЛЕННЯ НЕОНАТАЛЬНОЇ ІНТЕНСИВНОЇ ТЕРАПІЇ» й зазирає всередину, перш ніж відчинити їх.
ВНІТ.
Дивно.
Мати дітей, коли в тебе КФ, – це щось із розряду надскладних завдань. Я чув, що дівчата з КФ жорстко заганяються через це, але ходити зирити на малят, яких у тебе може ніколи не бути, – це геть інший рівень.
Це просто достобіса сумно.
Існує багато всього, що бісить мене в КФ, але тільки не це. Практично всі хлопці з КФ безплідні, а це принаймні означає: можна не боятися, що від мене хтось залетить і почнеться це довбане шоу під назвою «сім’я».
Закладаюся, просто зараз Джейсон і сам би від цього не відмовився.
Глянувши в обидва боки, підступаю впритул до дверей і зазираю у вузеньке віконце, щоб побачити, як вона стоїть перед оглядовою шибкою й очей не зводить з немовляти в інкубаторі за склом. Його крихітні ручки й ніжки під’єднані до апаратів, вдесятеро більших за нього.
Штовхнувши перед собою двері й прослизнувши в тьмяно освітлений коридор, я всміхаюся, секунду споглядаючи дівчину в кросівках. Не можу відірвати погляду від її відбиття у склі, за яким усе розпливається, доки я дивлюся на неї. Зблизька вона гарніша, зі своїми довгими віями й густими бровами. Навіть маска її не псує. Дивлюся, як вона відкидає з очей хвилясте жовто-русяве волосся, не зводячи рішучо-зосередженого погляду з дитини за склом.
Я кахикаю, щоб привернути її увагу.
– А я гадав, це чергова галіма лікарня, повна нудних хворих. Аж тут з’являєшся ти. Щастить мені.
Її очі зустрічаються з моїми у склі, спочатку з подивом, а потім, майже одразу – з чимось схожим на огиду. Вона знов переводить погляд на дитину й мовчить.
Що ж, це майже обнадійливий знак. Ніщо так не підходить для вдалого старту, як відраза.
– Бачив, як ти вселялася до кімнати. Ти сюди надовго?
Вона не відповідає. Якби не її гримаса, подумав би, що вона мене не чула.
– А, до мене дійшло. Я такий красунчик, що навіть слів дібрати не можеш.
Це досить зачіпає її, щоб дістати відповідь.
– Тобі хіба не треба здавати кімнати своїм «гостям»? – гиркає вона, обертаючись обличчям до мене й стягуючи з нього маску.
На мить вона захоплює мене зненацька, і я сміюся, здивований
