тонкий стан дівчини.
– Може, для початку скажете, як вас звати, аби відразу про діда не запитувати? – іронічно запитала Слава і трохи вивільнилася з обіймів.
– А хіба ви не знаєте? Мене тут знають усі, а звуть Арсеном. Коли кому що треба, то йдуть до мене, бо я нікому не відмовляю, – зухвало відповів молодик («Мабуть, вважає себе надзвчайно відомим і популярним у кількамільйонному місті»).
– Вперше чую. Та й ви імені Мирослава, напевно, не чули?
– Це, мабуть, якесь західняцьке, бо в нас і справді таких нема. Але гарне ім’я. Заразом Мир і Слава. Що кому до вподоби. Але люди частіше вибирають Славу, бо її більше прагнуть. А вас як переважно величають?
– Мама і бабуся – Миросею, а в гуртожитку всі кличуть Славою, – відповіла дівчина, зауваживши, що подруги при виході з зали дружно й жартівливо-насмішливо махають їй руками.
Слава у відповідь тільки посміхнулася і бігти за ними слідом не поспішала. Музиканти тим часом уже геть потомилися й увімкнули фонограму зі спокійною мелодією. Так промайнуло ще кільканадцять хвилин, аж поки адміністратор не оголосив про закінчення вечірки, яка плавно перейшла в ранок історичного року.
Погода цієї пори була примхливою. Сніг, що випав на початку грудня, перед Миколаєм, потішив око день-два й надовго поступився місцем осені, яка пропустила зиму лише на крок уперед, а потім іще не раз намагалася повернутися. І от, нарешті, остаточного здалася. Звечора вийшли з гуртожитку в модельних черевичках, а вранці вже й валянки не завадили б. За ніч у місто прийшла зима. Вулиця гомоніла святково одягненими людьми, які полишали теплі приміщення розважальних закладів, але продовжували святкувати.
– Може, до ялинки підемо? Чогось не хочеться до гуртожитку, – запропонував Арсен.
– Я б із задоволенням, але дорога дуже слизька, і мені важко триматися на ногах, – зізналася Слава. Щось її вабило до цього самовпевненого хлопця, і вона не хотіла, щоб їхнє знайомство перервалося назавжди.
– Я тебе підтримаю! – парубок міцно обхопив її за стан.
– Ми вже на ти? – здивувалася дівчина, хоч і не була певна, що такий хлопець буде довго дотримуватися всіх правил етикету.
– Вибачте, пані! Так у вас, здається, кажуть?
– Правильно. Хіба важко вимовити ввічливе слово? У нас до всіх жінок так звертаються і не вважають це чимось особливим, – різко відповіла дівчина, бо вловила у словах Арсена ніби насмішку.
– Я не мав наміру, Славочко, вас образити, бо ще не отримав згоди на похід до ялинки, – посміхнувся хлопець, неприховано глузуючи з неї.
– Якщо ваша ласка, – попросила дівчина твердо, – проведіть мене до гуртожитку. Мені холодно в ноги, та й нагулялася я вже доста на сьогодні.
Вони обоє були змучені, кожному хотілося якнайшвидше притулитися до подушки, тому добра розмова не виходила. Дівчата вже, мабуть, другий сон бачать, а вона
