громади, що його обирала, налякався не на жарт. З одного боку, боявся нової влади і намагався їй догодити, а з іншого – знав, що червоноармійці повернуться до міста, а він залишиться в руках односельців. Всяке може трапитися, і винуватого не знайдеш. Викликав до себе кількох поважних чоловіків і запропонував їм не опиратися новій владі, бо чим це обернулося минулого разу, всі бачили. Порадив поділитися майном, яке можна нажити знову, зберігши свої сім’ї. Громада всю ніч обговорювала війтову пропозицію, і на ранок вчинила так, як він сказав.
Фільварок наповнився худобою і живністю, яку треба було доглядати, але ніхто не пішов добровільно прислуговувати новій владі. Та це тривало недовго. Варто було комусь зробити перший крок, як охочих працювати біля чужого майна знайшлося чимало.
Залагодивши вже й цю проблему, надіялися, що нова влада заспокоїться і залишить громаду в спокої. Та не такі плани були в уповноважених. Північ, Сибір і Казахстан вимагали свіжої робочої сили, що поповнила б ту, яка катастрофічно вимирала в тяжких умовах. Як тільки відправляли ешелон із Бережан, на його місце подавали новий – і все починалося спочатку. На села групами наїжджали червоноармійці й продовжували шукати ворогів нової влади та насильно наповнювати ними товарні поїзди. Тут у пригоді ставали криївки, де можна було перечекати біду.
Націоналісти на деякий час принишкли. Говорили потім, що москалі поводилися з мирним населенням поза всякою логікою. Оунівський рух тільки набирав сили і допомогти селянам військовим протистоянням ще не міг. Мирне населення звикло до постійних утисків та принижень з боку поляків, а тепер швидко переконалося, що який би завойовник зі Сходу чи Заходу не прийшов, омріяної волі він українцям не дасть. Її треба відібрати силою, тож без власної армії не обійтися. Після півторарічної більшовицької окупації селяни й інтеліґенція ще більше згуртувалися навколо оунівських провідників і надіялися на зміну ситуації. Велика частина людей сподівалася, що визволителі врешті-решт наситяться й утихомиряться. Якщо комуністи прийшли надовго, то мали б зрозуміти, що знищувати власний народ не годиться. Так вважав кожен християнин, котрий щонеділі ходив до церкви і надіявся не тільки на Боже змилування, а й на здоровий глузд «визволителів».
9
Вранці історичного червневого дня 1941 року селяни пробудилися від страшного гуркоту, який линув із неба, вкритого залізними птахами. Чорні круки з хрестами на крилах кількома клинами прямували на схід. Від незвичного шуму закладало у вухах, і здавалося, тому нестерпному гулу не буде кінця. Минула якась хвилина – і небо знову стало чистим, ніби нічого не сталося. Але це вже не можна було назвати спокоєм, бо кожен зрозумів, що гроза, яка так довго нависала над головами мирних людей, скоро розрядиться пекельним вогнем війни. Хто вони, ці чергові визволителі, які обіцяли Степану Бандері подарувати Україні незалежність? Чого че�
