що Він слухає, так само як слухав понад рік тому, коли я потопав у відходку[1] огиди й ненависті до себе, страху й егоїзму.
Ніколи я не дивитимуся на молитву так, як тоді. Просто коли я був готовий радше померти, ніж і далі жити в моєму власному пеклі, Він дав мені нову порцію життя.
У свій спосіб, а не по-моєму.
Цей шлях – Його, а не мій.
7. Учитися радості
Жити – це не просто бути живим, це – бути здоровим.
– Ні, Ґейлі! Не спи! – кричала моя сусідка по кімнаті та найкраща подруга Іззі. – Обіцяй, що не заснеш!
Я гарчала на подружку, прагнучи, щоб та замовкла й кермувала машиною трохи не так, як у «ГТА» на компі. Тіло моє мертвим вантажем потонуло в пасажирському кріслі. Іззі не знала, що робити. Слів я розібрати не могла, але розуміла: вона плаче.
Я пам’ятаю, що вона зателефонувала моїй мачусі.
– Ґейлі випила жменю таблеток, – казала вона, схлипуючи. – Не знаю скільки. Гадаю, багато.
Вона поклала слухавку, натиснула на газ іще дужче, знову закричала до мене:
– Твій тато тебе зараз повезе до лікарні!
Тепер я спиралася на панель із приладами. В очах темніло. Я бачила лише нажахане обличчя Іззі. Я здогадувалася, що сльози струменять по її щоках. Вона перелякано глипнула на мене, слухаючи:
– Чому ти таке мені влаштувала, Ґейлі? Чому?
Останнє, що я пам’ятаю із цієї поїздки, була моя сонна відповідь:
– Бо, певно, Джеймсон усе правильно зробив, – пробурмотіла я та вирубилася.
Лікар сказав, що мені пощастило. Я собі міркувала, що геть і близько не так. Мої життєві показники були досить сильними. Серцебиття унормовувалося. Шлунок пекло вогнем, він страшенно болів, а я повільно поверталася до реальності. Та я злилася, що вижила. Я злилася, що мене ось зараз тримають у вестибюлі лікарні, що навколо плач і стогін пацієнтів. Тато був поруч, мачуха терла зарюмсані очі, а лікар запитав мене про найважливіше:
– Міс Ґрегем, ви навмисно прийняли надто велику дозу?
Я заперечно похитала головою та сказала, що просто дуже боліла голова.
Тато зиркнув на мене:
– Говори правду. Скажи йому те, що ти відповіла Іззі.
Я закотила очі: всі вже аж надто драматизували ситуацію.
– Я сказала, що мій друг мав рацію.
– Її друг укоротив собі віку місяць тому, – зі злістю пояснив тато, ніби він звинувачував Джеймсона в тому, що той утокмачив мені в голову цю ідею.
Лікар повільно кивнув, тепер він розумів, що коїться. Уп’явся в мене очима.
– Ви гадали, що він мав рацію, скоївши самогубство, тож вирішили спробувати й собі?
Щось у його словах – мабуть, правда, – наче прохромило мене. Я впала навколішки,
Відходок – викопана яма, що править за вбиральню. (Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.)
