* *Сьогодні в мене знову зламалася машина. Я ошелешена: як мені тепер дістатися на роботу, із чого мені платити за ремонт? Треба зупинитись і сконцентруватися на тому, що працює просто зараз. У мене є дім, сім’я, гарна робота, люди поруч, які дбають про мене. Я твереза. Гаразд, майже твереза. Вся ця відповідальність – її забагато для мене. Що я збираюся робити? Я не можу віднайти рівновагу. Мене вже нудить від цієї безглуздої автівки. Я так гарую, але жодного руху вперед. Я намагаюся не злитися на сильних світу цього. Я все роблю як годиться, а таки дістаю кару! У животі – революція. Треба терміново до вбиральні.
Сиджу в туалеті, сльози котяться по обличчю. Вони вичищають пилюку з мого погляду на ситуацію. Я чую ніжні голоси мудрих жінок із товариства тверезості, які нагадують мені: мої думки зараз рухаються в небезпечному напрямку. Будучи ображеною, я можу знову збурити той самий хаос, якого так боюсь. Я довго й повільно дихаю. Знаходжу те, що цінне для мене. Я починаю з формулювання наміру: «Я хочу бути вдячною. Я хочу бути в мирі».
Одразу потому згадую чоловіка, якому допомагала на роботі. Він розповідав про молодичку, котрій видалили товсту кишку. І я усвідомлюю: «Боже милий, Меґан! Принаймні твоя товста кишка в тебе на місці!» Тепер я сміюся зі власної недолугості. Я пережила значно гірші обставини. Що там якась зламана машина? Я сміюсь і плачу, все одразу. Напруга зникає.
Я знов у своєму реабілітаційному центрі. Навідую подругу, повертаю те, що давали мені. Я можу пробачити собі, коли служу іншим, терпляче і з прийняттям. Пізніше я визнаю: я дещо розгубилась у звичайному житті. Я ціную роботу, тренування із софтболу, приготування обіду. Стою у вестибюлі реабілітаційного центру. Бачу, де я була. Утім, пам’ять про це місце не панує наді мною. Я вже не є немічною й розгубленою. Мої очі широко розплющені, я готова. Я завершила коло, це так. На моєму шляху було багато істин, і кожна вела до наступної. Я всміхаюся та рушаю вперед, приймаючи саму себе.
Я лежу в ліжку, відчуваючи лагідне ранкове світло. Мої думки – мов ніжний серпанок, я оновлена. Майбутнє – таємниця, але мені не потрібні знання про нього, щоб відчувати себе сповненою можливостей. Я не унікальна, проте зараз мені вистачає відваги сказати: я можу пробачити собі, я заслуговую на радість.
Я відчуваю цю радість повною мірою, тому можу ділитися нею з іншими. І тепер ділюся своєю історією, щоб хтось іще міг зрозуміти: кожен із нас стоїть на порозі чудових перетворень. Сьогодні я вірю в дива, бо я – одне з них.
Розділ 2. Кинути виклик хворобі
12. Надія перемагає ВСЕ
Часом я почувалася дико, прикро, безнадійно нещасливою, але попри це все я достеменно знала, що просто бути живою – вже чудово.
Різдвяного ранку я прокинулась у кóрчах, такий був біль. Ми забули про подарунки та помчали до лікарні. Після серії аналізів
