страхування, а проте дістав відмову у трансплантації. Поки я чекала на відповідь від моєї страхової кампанії, він помер.
Якби я продала все, що мала: будинок, машину, навіть останню сорочку, – я не зібрала б достатньо коштів на операцію. На щастя, страхуючи мого чоловіка на роботі, ми обрали план найвищого рівня охоплення, тож витрати на трансплантацію покривалися.
Однак ми мусили відшукати донора.
Першою аналізи здала моя сестра, але її показники не підходили. Із братом ми припинили спілкуватися майже одразу після смерті нашої мами, яка померла через рак яєчників. Понад десять років ми нічого не чули про нього. Моя племінниця знайшла його в Інтернеті, і він вилетів із Вашинґтона, щоб пройти аналізи, та запропонував переїхати до нашого міста, якщо виникне потреба доглядати мене (бо після трансплантації мені був потрібен догляд 24 години на добу).
Рак, який перетворив моє життя на суцільний жах, повернув брата в родину.
Ця зустріч була водночас гіркою й солодкою. Та його аналізи теж не годились. Я потребувала анонімного донора. Людям зі змішаною расою, таким як я, важко знайти відповідного донора. Багато кому взагалі не вдається. Я приготувалася вмирати.
Одного похмурого дня я запитала свого онколога, чи є в мене бодай якась надія.
Він відповів: «Надія є завжди».
І довів, що мав рацію. Вони знайшли донора.
Перед трансплантацією я мала пройти хіміотерапію, зокрема отримувати ін’єкції просто у хребет. Окрім того, треба було зробити біопсію кісткового мозку, тобто мені в хребет устромляли велику голку, щоб узяти мозок на аналіз. Ви знаєте, що знеболити кістку не можна? Біль був неймовірний. І певні моменти я гадала, що не витримаю. Але витримала.
Щоб якось упоратись із цим, я вела блог – публікувала веселі й сумні дописи про своє лікування. Геть незнайомі люди лишали мені коментарі про те, що мої записи їх надихають.
Одного ранку я прокинулась, і майже все моє волосся лишилося на подушці. Я тоді написала хайку, запостила його разом зі своїм фото – без волосся, але з усмішкою. Сину я дозволила малювати фломастерами в мене на голові – щоб він не боявся такої мами.
Якось, коли в мене була ремісія, тобто шанси на успішну трансплантацію зросли, я отримала кістковий мозок шляхом простого переливання крові. Наслідки мене виснажили. Мені вводили крапельниці з морфіном, але все одно біль був нестерпний, отож я не могла навіть їсти. Через ускладнення я залишалась у лікарні протягом сорока чотирьох днів.
Цей досвід для мене – найтяжчий у житті. Просто лишатися живою. Проте я боролася. Кожного дня я вибиралася з ліжка та робила вправи, які тільки могла. Я подумки малювала собі образ мого сина, як він закінчує школу. Якби я могла вижити лише силою своєї волі, то зробила б це.
Мене вразило те, наскільки я втратила сили. Мене виснажували навіть прості спроби пройти
