ходила в похід із наметами до Великого Каньйону. Я працюю із програмою «Стань донором», щоб нести іншим дарунок життя. А Різдво для мене вже не жахливий спогад. Я прийняла виклик і здолала його, хоча й гадала, що ніколи не зможу. Моє життя дійсно благословенне.
13. Що зробив зі мною рак
Страх захворіти на рак змінив моє життя. Я вдячна за кожен прожитий мною здоровий день. Страх допоміг мені зробити життя пріоритетом.
У віці тридцяти п’яти я стояла під душем і раптом відчула, що щось не гаразд. Перевірила двічі. Так, якийсь вузлик з’явився в моїх грудях. Усю безсонну ніч потому я перевіряла й перевіряла, молилася, щоб це було лише моєю уявою, якоюсь аномалією, чим завгодно, тільки не справжньою пухлиною. Але вона не зникла в ранковому світлі. Я зателефонувала лікареві, щойно почалися робочі години. Протягом наступних кількох днів лікар ганяв мене по всіх можливих аналізах.
Коли я почула діагноз, мій світ змінився. Мені виповнилося тридцять п’ять, у родині онкології не було – отож, лікар здивувався так само, як і я. Кілька днів я провела, мов у тумані, відчуваючи, як накривають мене емоції – від паніки до заперечення. Нарешті прийнявши діагноз і свою нову реальність, я вирішила зробити собі те, чого інші не зможуть.
По-перше, я вирішила подивитися хворобі в очі. Інтенсивне лікування вимагало від мене повної розумової, фізичної та духовної концентрації. Я хотіла бути добре поінформованою, тож вирушила до найближчої медичної бібліотеки, де покопирсалася в кількох часописах і книжках, воліючи дізнатися, що таке проточна карцинома. Зробивши копії, я назбирала достатньо матеріалу, щоб розібратися в різноманітних варіантах, які пропонувала моя команда лікарів: хірургічне втручання, хіміотерапія, опромінювання.
Наступного ранку я розклала матеріал відповідно до запропонованого лікарем плану лікування із трьох етапів. Щоб уникнути інформаційного перенавантаження, я зосередилася на одному – на хірургічному втручанні: як воно має відбуватись і чому. Заходячи до операційної, я була максимально готовою, наскільки готовою може бути людина, яка зараз утратить частину свого тіла.
За кілька днів по тому я пережила момент, який лякав мене найдужче – я подивилась у дзеркало на своє пошрамоване тіло. Я зняла останню пов’язку. Так, я скидалася на клаптикову ковдру, але відчула, що ці клаптики з’єднали своєю любов’ю та підтримкою мої друзі й родина – усі незліченні тижні, які передували операції.
Під час реабілітації я крок за кроком вивчала інформацію про хіміо- та радіотерапію. Я хотіла краще підготувалася до обговорення своєї недуги з лікарем, бо мені так легше обрати правильний шлях лікування. Таким чином, я погодилася на хімію, але, всупереч пораді лікаря, відмовилася від опромінювання. Воно могло б убити частину мого серця й легенів, а я не хотіла відмовлятися від активного
