не з’явилися. Язиком він намацує свій довгий різець.
Мегалозавр, мегалозавр, мегалозавр.
Униз по просторому бульварі Стренд, повз вервечку поквапливих клерків, і до глухого провулка завширшки з плечі. Він затамовує подих, бо смердить тут немилосердно, і підтюпцем дріботить до крамниці Сайласа. Біля дверей висить невеличкий знак із проханням стукати і дзвонити, тож малий смикає за дзвінок та гупає в двері. Надворі уже темінь така, що хоч в око стрель, у вікнах жодної тобі свічечки, ніяких тобі обірванців на вулиці. Десь нявчить кіт, дряпаючи стіну.
– Що там? – питає Сайлас. Вигляд у нього ще виснаженіший, аніж зазвичай, погляд десь безупинно блукає. Він зиркає то на Альбі, то на провулок, то знову на малого. Метушливо перебирає волосся.
– У мене тут справдешня коштовність, – починає Альбі, хоча знає, що в мішку аж ніяк не найкраща його здобич. – Чи, точніше, у мене був діамант, та довелося змарнувати його, пожбуривши в собацюру, що гнався за мною.
– І що то було?
Альбі почухує потилицю.
– Якщо я нічого не плутаю, то це був мегалозавр, просто ще маленький, але, гадаю, шо тепер вам доведеться обійтися без нього, – стенає він плечима, але здається, що Сайлас не особливо-то його й слухав. – Проте заждіть, зара побачите, що я маю, пане…
Він зупиняється, бо переживає, чи не понехтують його собакою – Сайласова увага вже й так розсіяна. Однак він обіруч хапає собаку, витягує з мішка і дивиться благальним поглядом. Зуби кольору слонової кістки коштують чотири гінеї 16, а в нього наразі лише дванадцять шилінгів. З такою швидкістю він доробиться до повного рота зубів десь у тридцять з лишком.
Сайлас мовчить. Здається, він дивиться крізь хлопця. Альбі провадить далі, правда, уже не таким мелодійним голоском, а млявим бубонінням.
– Пане, перед вами щонайсвіжіший екземпляр, тільки помер, навіть не встиг засмердітися. Самі подумайте, який у нього скелет – як вилитий, пане. Зі шкіри можна пошити рукавички, а хутро пустити на оздоблення. А кістки! Можете їх обточити, зробити з них свищики, чи гребінці, чи ще якусь всячину… Або іннова-ціяльні ключі із собачої кістки, чи…
– Та дівчина, – відрубує Сайлас, відштовхуючи руку Альбі.
Собака гупає на землю, і Альбі його підбирає. Несвідомо погладжує його по голові.
– Яка ще дівчина?
– Ти знаєш, – він торкається своєї ключиці, й Альбі намагається зобразити на своєму обличчі цілковите спантеличення, хоча одразу ж усе розуміє.
– І гадки не маю, про кого ви, пане.
– Та, що працює в пані Солтер. Айріс.
Альбі морщить носа й буцімто його почухує.
– Не пригадую нікого з таким іменем, пане. Нє-а.
– Павільйон Великої виставки. Заради всього святого, ти нас там знайомив.
– Ні-ні, ви, мабуть, собі щось вигадали, – наполягає хлопчак, сподіваючись, що зможе обвести
Одна гінея = 21 шилінг.
