вулиця РиджентШановний пане Фрост!
Рада чути, що Ви вже одужали.
Матиму вільну годину в неділю після церкви, але до 3 пополудні. Як ми вже обговорювали за чаєм, я прийду лише заради власної вигоди. Я не зможу Вам позувати. Господиня й батьки мені не дозволять, тож прошу Вас не плекати марних надій.
Фабрика
Будинок насправді обшарпаніший, ніж вона гадала, і водночас ще вишуканіший, ніж вона могла собі уявити: він високий, вузький, цегляний, на вигляд наче старий перелюбник у повному моральному занепаді. Порожньо зяють вікна. Одне з них розбите. Звідусіль клубочаться кущики папороті й пальмові гілки: перехиляються через віконні ящики, визирають із глиняних горщиків і вазонів, вигулькують з підвісних кошиків. Порослий бур’яном провулок настільки вузенький, що Айріс ледь не припадає до горщика, з якого їй в обличчя лізе папороть, коли кінна підвода проїжджає повз.
Щойно екіпаж зникає за рогом, вона прокашлюється й оглядає свою сукню. На її грудях причеплена невеличка шовкова розетка, різдвяний подарунок від Альбі, дівчина розправляє її краї. Вона пошкрябує пляму від супу на рукаві. Це її найкраще вбрання, посіріла бавовна колись була блакитною. Раніше їй подобалося, як сукня облягала її талію, а вузькі рукави робили її руки стрункішими на вигляд. Проте зараз їй здається, що вона схожа на бідну стару діву, а не на жінку, яка могла б насолоджуватися бездоганними трикутничками огіркових бутербродів та жирними вершками, від яких аж живіт болить.
Вона невпевнено підносить руку до дзвінка, а тоді читає табличку під ним.
«Фабрика. БПР. (Будь ласка, подзвоніть раз)».
Вона усміхається на цей напис, цей хитрий малюнок, що розмежовує тих, хто втаємничений у справжнє значення абревіатури, і тих, хто його не знає. Братство Прерафаелітів. Її аж гордість бере за власну причетність до цього закритого кола. Вона знає, бо їй сказала Клариса. А от її сестра – ні. Лише ті, чия мова приправлена словами на кшталт «критики», «Королівська академія» та «виставка», удостоєні цього знання. А втім, у неї нема права ні на що з вищезгаданого. У руці вона тримає малюнок, загорнений у полотняну торбинку, поцуплену у пані Солтер, вона морщиться на вітрі.
– То ви таки подзвоните у дзвоник чи хочете, щоб я провів вам урок прямо на вулиці?
Айріс відстрибує, перечіпляється через горщик,забивши ногу. Від болю нога аж пече. Дівчина роззирається довкола.
– Я тут, міс Вітл, – гукає Луї. Він махає їй із вікна другого поверху.
– Я… я саме збиралася подзвонити…
– І ви збиралися з духом цілі п’ять хвилин? Мушу визнати, я ледь не видав себе, коли повз вас пронісся екіпаж. Здавалося, наче ви пасетеся з того горщика.
– Ви підглядали за мною? – багровіє вона.
– Я б радше назвав це спостереженням. Надзвичайно важливе для художника вміння. Зараз я допоможу вам.
У неї вже є заготована відповідь: «Я вам не натурниця
