я проведу вам екскурсію своєю майстернею.
Їй ніколи не доводилося зустрічати таких чоловіків. Важко сказати, як вона почувається поруч із ним – дуже свобідною, чи, навпаки, дуже скованою. Одразу зрозуміло, що він із тих, хто завжди досягає свого та користається із власних суперечливих суджень, і це дарує їй якусь гріховну насолоду. Вона не догоджатиме йому, видаючи своє роздратування. Вона потішатиметься, дражнячи його, прикидатиметься цілковито байдужою до його ремарок.
– Мушу зауважити, що принаймні вам більше не зазирає у вічі смерть, – мовить вона.
– Своїм поспішним одужанням я цілковито завдячую Ґвіневрі та її вмінням доглядальниці.
– Вона видається дуже великодушною, – каже Айріс, радіючи, що він одружений. Так усе значно простіше.
– Так і є. Проте вона з’їла увесь мій різдвяний пудинг, тож це аж ніяк не зразкова жінка. Зрештою, ви з нею невдовзі познайомитеся.
– Справді?
Луї веде її до дверей вгору по сходах.
– А ось і майстерня, мем. Я навів тут особливий порядок до вашого приходу.
– Порядок? – Айріс наступає на мушлю й відсахується. Кімната має такий вигляд, наче нею повертіли, як глобусом, допоки увесь вміст кожної шухляди і полиці не вивалився назовні. У кутку лежить опудало ведмежати, вкрите газетами. На стіні висять два випуклі дзеркала. Майстерня по вінця набита різним мотлохом.
– Безумовно, наші з матір’ю розуміння цього слова теж відрізняються. По-ря-док. Як безглуздо звучить! Це ж так банально, коли все лежить на своїх місцях. Ви так не вваєаєте? Мене ніколи не вабило сортування предметів – книжки сюди, а столові прибори туди і так далі. Ніщо інше, як вияв нестачі смаку й уяви.
Поки він говорить, вона намагається переварити усе побачене. Дивиться на мольберт, помережаний смужками фарби.
– Лише безнадійно закостенілому розуму необхідний порядок. Фабричному розуму…
У кутку щось ворушиться, вона зойкає.
– Що за… той ведмідь живий! Святий Боже…
Луї заходиться сміхом. Регоче, вчепившись за двері, роззявивши рота в безгучному гоготанні й зажмуривши очі.
– Вед… вед… ведмідь…
– Це геть не смішно, – починає Айріс, відсовуючись від створіння, що плентається до них. Їй зовсім не хочеться наразитися на чергове глузування, але вона таки боїться, що істота нападе. Він цілком скидається на людину, яка здатна купити хижу тварину для забави, а потім від неї ж і загинути. Вона відступає.
– Ви вирвали йому зуби й пазурі?
На цьому Луї розпростується, витираючи сльози від сміху.
– Ні! Як би я міг таке зробити? Це було б жорстоко. Перед вами Ґвіневра, мій вомбат, і вона в жалобі.
– Он як. Ага… ясно, – каже Айріс. – І це не ваша…
Вона майже вимовила «дружина», але зупиняється. Випробовує нове слово.
– Вомбат. У жалобі, – Айріс помічає невеличку
