style="font-size:15px;"> – Так звикаєш крутитися, наче в колесі, що, коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.
Я підняв комір пальта.
– А що нам, власне, заважає жити, Отто?
Він глянув на мене й усміхнувся.
– Було таке, що заважало, Роббі.
– Це правда, – погодився я. – А все-таки…
З-під автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлений зсередини намет робітників здавався темним затишним житлом.
– Як ти гадаєш, «кадилак» до вівторка буде готовий? – запитав я.
– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?
– Та просто так…
Ми встали й пішли додому.
– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.
– З кожним буває. На добраніч, Роббі.
– На добраніч, Отто.
Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, – подумав я собі. – А жінку й поготів. Хіба що повію з “Інтернаціоналю”».
ІІІ
У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.
Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись після цієї зливи нестримної фантазії. Ленц уважав, що приголомшив нас.
– Тут тобі й поезія, і розмах, хіба ні? – гордо запитав він. – У нашу ділову добу треба бути романтиком, у цьому весь фокус. Протилежності приваблюють.
– Та не тоді, коли йдеться про гроші, – заперечив я.
– Автомобілі купують не для того, щоб укласти в щось гроші, хлопче, – не погодився зі мною Готфрід. – Їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?
– Бачиш… – обережно почав Кестер.
– Та що тут довго балакати, – перебив я його. – Так рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.
Ленц хотів щось заперечити.
– Стривай, – повів я далі. – Ти вважаєш, Готфріде, що ми прискіпливі. То спитаймо Юпа. Це ж бо голос народу!
П’ятнадцятирічний Юп був нашим єдиним службовцем, щось на зразок учня. Він обслуговував бензоколонку, приносив нам сніданок, а ввечері складав на місце інструмент. Він був невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням і мав величезні відстовбурчені вуха. Я таких
