створити собі маленьке щастя. Він уже не знає, як йому скористатися зі свого життя, отож він просто тішиться, що ще живий.
Вона задумливо глянула на мене. Коса смуга світла впала їй на чоло й вуста.
– Я це добре розумію, – мовила вона.
Я подивився на неї.
– Не можете ви цього розуміти. Ви для цього надто молода.
Вона усміхнулася легенькою, що майнула лише в її очах, усмішкою, обличчя майже не змінилося, а тільки ледь проясніло, ніби освітлене зсередини.
– Надто молода, – проказала вона, – це не те слово. По-моєму, надто молодим бути неможливо. Тільки – надто старим.
Я помовчав хвилинку.
– Проти цього можна було б заперечити, – відповів я і кивнув Фредові, щоб він приніс мені ще чогось випити.
Дівчина поводилася так упевнено й невимушено, а я почував себе поруч із нею якимось бовдуром. Я залюбки повів би з нею легеньку, грайливу розмову, яка тепер була б саме до речі та яка зазвичай спадає на думку аж тоді, коли ти знову залишаєшся сам-один. Ленц був мастак на такі розмови, а в мене завжди виходило якось важко й незграбно. Готфрід слушно казав, що як співрозмовник я стою десь на рівні поштаря.
На щастя, Фред був хлопець тямущий. Замість носити вино наперстками, він приніс мені відразу повну склянку, щоб йому не доводилося бігати туди й сюди і щоб не так було помітно, скільки я п’ю. А мені треба було пити, бо я не скинув би цього тягаря з душі.
– Може, вип’єте ще мартіні? – запитав я у дівчини.
– А що ви п’єте?
– Це ром…
Вона подивилась на мою склянку.
– Ви й того разу пили це саме.
– Так, – відповів я, – здебільшого я п’ю ром.
Вона похитала головою.
– Не уявляю, щоб він був смачний…
– Смачний? Я про це давно не думаю, – сказав я.
Вона глянула на мене.
– Нащо ж ви тоді його п’єте?
– Коли п’ють ром, то не думають про те, смачний він чи ні, – почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку можу говорити. – Це не просто напій, а скоріше друг. Друг, із яким легше жити на світі. Друг, що змінює світ. Тому його й п’ють… – Я відсунув склянку. – То замовити для вас іще одне мартіні?
– Краще вже ром, – сказала вона. – Треба ж і мені його покуштувати…
– Гаразд, – відповів я, – але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но Бакарді-коктейль! – гукнув я Фредові.
Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.
– А мою пляшку постав коло мене, – сказав я.
Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як накочується на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь
