опасистим чоловіком.
– Що таке! – люто просичав я.
– Повилазило тобі, опудало солом’яне? – загавкав на мене товстун.
Я витріщився на нього.
– Людей не бачив, чи що? – дзявкав він далі.
Саме така зустріч була мені потрібна.
– Людей, безперечно, бачив, – сказав я, – але щоб прогулювалися пивні бочки, такого ні!
Товстунові не заціпило. Він спинився, надимаючись від гніву.
– А чи не пішов би ти до зоопарку! – скипів він. – Замріяним кенгуру нічого вештатися по вулиці.
Я зрозумів, що маю справу з лайливцем високої кваліфікації. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.
– Чухрай далі, псих недоношений, – сказав я та, урочисто піднявши руку, благословив його.
Та він не склав зброї.
– Залий собі хоч бетону в голову, мавпо собакоголова! – гавкнув він.
На це я обізвав його клишоногою поторочею. Він мене – какаду в клітці, я його – безробітним гробарем. На це він, уже трохи шанобливіше, обізвав мене раковою пухлиною на коров’ячій голові, а я його тоді, щоб нарешті поставити крапку, – ходячим кладовищем біфштексів. І враз його обличчя проясніло.
– Кладовище біфштексів – це здорово! – сказав він. – Такого я досі не чув. Занотую до свого репертуару! Бувайте, – він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені поваги один до одного.
Ця сутичка трохи збадьорила мене. Та почуття досади не минало. Навпаки: що більше я тверезішав, то воно сильнішало. Я здавався сам собі викрученим мокрим рушником. Але поступово мене брала досада вже не тільки на себе, а й на весь світ, навіть на дівчину. Бо ж напився я через неї. Я підняв комір пальта. Хай собі думає про мене, що хоче, мені байдуже, хай одразу знає, з ким має справу. Кат із ним – про мене, що сталося, те сталося. Зарадити вже нічим не можна. А може, так воно й ліпше…
Я повернувся до бару і тепер уже напився по-справжньому.
IV
Надворі стало тепло й вогко, кілька днів не перестаючи йшов дощ. Потім небо проясніло, почало припікати сонце, і коли в п’ятницю я прийшов уранці до майстерні, то побачив на подвір’ї Матильду Штос: вона стояла, спершись на мітлу, і обличчя в неї сяяло, як у розніженого бегемота.
– Погляньте-но, пане Локамп, на цю красу! Хіба ж не диво?!
Я, вражений, спинився: стара слива коло бензоколонки за одну ніч укрилася цвітом.
Цілу зиму стояла вона крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, настромляли на сучки сушитися каністри з-під мастила, вона правила нам хіба що за зручну вішалку для будь-чого, починаючи від ганчірок і до капота; ще кілька днів тому на ній висіли, тріпочучи на вітрі, щойно випрані сині комбінезони, ще вчора на ній навряд чи можна було щось зауважити, – і раптом, за одну-однісіньку
