ями: звідти, з-під «форда», саме вилазив Ленц.
– Роббі, – сказав він, – знаєш, що мені спало на думку? Нам треба було подбати про ту дівчину, що була з Біндінгом.
Я пильно подивився на нього.
– Тобто як?
– А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витріщився?
– І не думав.
– Не думав, ти їх просто вирячив. Як же її звуть, ту дівчину? Пат, але як далі?
– Не знаю, – відповів я.
Він підвівся.
– Не знаєш? Ти ж записав її адресу. Я сам бачив.
– Загубив папірець.
– Загубив?! – Він учепився обома руками у свою жовту чуприну. – І це заради цього я тоді цілу годину відволікав від вас Біндінга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу?
– Отто її теж не знає.
Ленц подивився на мене.
– Жалюгідний дилетант! Тим гірше! Хіба ж ти не бачив, що то була чудесна дівчина? Господи! – Ленц звів очі до неба. – Коли нарешті нам трапилося щось путнє, то цей бовдур губить адресу!
– Як на мене, то не така вже вона й чарівна…
– Бо ти осел, – заперечив Ленц, – йолоп, який нічогісінько не тямить у тому, що вище рівня повій із кав’ярні «Інтернаціональ». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це був щасливий випадок, просто щастя, ота дівчина! Ти ж про таке й уявлення не маєш! Ти бачив її очі? Звісно, не бачив – ти ж тільки у свою чарку дивився!
– Прикуси язика! – урвав я його, бо тією чаркою він наче поцілив мене у свіжу рану.
– А руки, – вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, – тонкі, довгі руки, як у мулатки. На цьому, можеш мені повірити, Готфрід розуміється! Боже милий! Нарешті трапилася дівчина, прекрасна, невимушена і, що найголовніше, вона вміє створити атмосферу… – Він осікся. – А ти взагалі знаєш, що таке атмосфера?
– Повітря, яке накачують у балон, – пояснив я похмуро.
– Авжеж, – сказав він співчутливо й презирливо водночас, – авжеж, повітря! Атмосфера, аура, ореол, тепло, таємничість – це те, що одухотворяє й оживляє красу, але що тобі говорити… твоя атмосфера – це випари рому.
– Годі, а то дістанеш чимось по макітрі, – пробурчав я.
Але Готфрід не вгавав, а я його й пальцем не торкнув.
Він же й гадки не мав про те, що сталося, не знав, що кожне його слово вражає мене просто в серце. А найбільше кожне слово про пиятику. Я вже був якось пережив це і заспокоївся, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, наче я й насправді втратив щось напрочуд прекрасне, втратив без вороття.
Усе ще роздратований, пішов я о шостій до кав’ярні «Інтернаціональ» – свого давнього притулку; Ленц іще раз нагадав мені про це. Зайшовши до залу, я, на свій подив, побачив, що там завізно. На прилавку стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавники? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить
