style="font-size:15px;"> А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який уже готував на вулиці казан із ковбасками.
Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, у кіно – теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.
У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні – воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.
– Що сталося, Отто? – запитав я. – Може, ти продав «кадилак»?
Кестер засміявся:
– Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.
Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала у світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.
– Яка розкіш! – сказав я. – А де ж він?
– Пішов купити щось поїсти.
– Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.
Кестер кивнув.
– Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло – записав «Карла» на перегони.
– Як? – вихопилося в мене. – На шосте?
Він кивнув.
– Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!
Він знову кивнув.
– Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера.
Я засукав рукава.
– Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!
– Стій! – гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. – Спершу нам самим треба заправитися!
Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду як камінь копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися до «Карла». Години зо дві морочилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. Потім ми з Ленцом повечеряли вдруге. Готфрід увімкнув світло й на «форді». Під час аварії одна з його фар випадково вціліла. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, кидаючи жмут світла кудись у небо.
Ленц, задоволений, обернувся.
– А тепер, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо Свято квітучого дерева!
Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.
– А ти? – запитав Готфрід.
– Я не питиму нічого.
– Як це так? Чого?
– Бо в мене пропала охота до цієї проклятої пиятики.
Ленц уважно глянув на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:
– Наш малий з’їхав з глузду.
– Дай йому спокій, якщо він не хоче, – відповів Кестер.
Ленц налив собі повну чарку.
