залюбки турнув би її в каструлю з супом, але стримався – дістав із кишені марку, тицьнув її Фріді та вже лагідно спитав:
– А дама назвала себе?
– Нє-е…
– А який же в неї голос? Трохи хрипкуватий і низький? Такий, ніби вона застудилася й охрипла?
– Хіба я знаю… – відповіла Фріда так флегматично, ніби я щойно й не думав дати їй марку.
– Гарна каблучка у вас на руці, справді чудова каблучка, – сказав я. – Та подумайте-бо гарненько, може, якраз і пригадаєте…
– Не пригадаю, – відповіла Фріда, і обличчя її аж розпливлося від зловтішної усмішки.
– Ну тоді, щоб ти повісилася, чортова потороча! – гримнув я на неї й пішов із дому.
Повернувсь я рівно о шостій вечора. Відчинивши двері, побачив досить незвичайну картину. Посеред коридору стояла пані Бендер – няня, що доглядає немовлят, а пансіонські дами щільно обступили її.
– Ідіть-но сюди! – гукнула мені пані Залевська.
Зібралися вони всі, як виявилося, навколо причепуреного бантами немовляти, якому було, може, з півроку. Пані Бендер привезла його у дитячому візочку з будинку, де служила. Це було звичайнісіньке собі дитинча, але дами посхилялися над ним і так нестямно виказували своє захоплення, наче то було перше немовля, що з’явилося на світ Божий. Вони цмокали над ним, ляскали пальцями перед очима бідолашного створіння, витягували дудочкою губи. Навіть Ерна Беніг у своєму кімоно з драконами брала участь у цій оргії платонічного материнства.
– Хіба ж не чарівне створіння? – запитувала пані Залевська, закотивши очі під лоба.
– На це питання можна буде відповісти тільки десь років через двадцять-тридцять, – сказав я, поглядаючи на телефон. Хоч би мені не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.
– Але ж подивіться на нього як слід, – закликала мене пані Гассе.
Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого виявити я не міг. Хіба що неймовірно маленькі рученята – чудно було подумати, що колись і я був такий мацюпусінький.
– Бідолашна крихітка, – сказав я, – зовсім іще не уявляє собі, що на неї чекає! Хотілося б знати, до якої нової війни він саме виросте…
– Як жорстоко! – вигукнула пані Залевська. – Невже у вас немає душі?
– Аж надто, – відповів я, – інакше мені таке й на думку не спало б.
Після цього я відступив до своєї кімнати.
Десь хвилин за десять по тому задзвонив телефон. Почувши своє ім’я, я вийшов. Так я й знав – усе товариство було ще там! Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши слухавку, почув голос Патриції Гольман, що дякувала за квіти. Аж тут раптом немовля, яке, очевидячки, було найрозумніше з усіх і якому набридли їхні кривляння, зайшлося голосним плачем.
– Пробачте, – розпачливо сказав я у телефонну слухавку, – мені нічого не чути, тут галасує немовля; та воно не моє…
Дами, щоб заспокоїти крикуна, сичали, як гадюче кубло, та тільки й добилися, що він іще гірше розкапризувався.
