Він був гонщиком однієї автомобільної фірми і здавна приятелював із Кестером. Шостого числа Браумюллер мав бути учасником тих перегонів, на які Отто записав «Карла».
Масивний, обрезклий і добряче вже підхмелений Фердинанд Грау сидів біля столу. Побачивши мене, він згріб мене своєю широкою лапиською.
– Роббі, – глухим голосом сказав він, – чого тобі треба тут, серед пропащих? Нічого тобі тут робити! Іди геть звідси! Рятуйся! Тобі ще не пізно!
Я глянув на Ленца. Той підморгнув мені.
– Фердинанд надудлився! Він два дні поминає тут чиюсь дорогу небіжчицю… Продав її портрет й одразу ж одержав гроші.
Фердинанд Грау був художником. Та він давно вже дуба врізав би з голоду, якби не спеціалізувався на одному ділі: він чудово малював із фотографій, наче з живих, портрети небіжчиків. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він жив, і непогано жив. А його чудові пейзажі не купував ніхто. Може, через те в його мові завжди вчувалась песимістична нотка.
– Цього разу то був шинкар, Роббі, – казав Грау, – у нього померла тітка-бакалійниця й зоставила йому жирний шмат. – Він здригнувся всім тілом: – Такий жирний, хоч удавися!
– Слухай-но, Фердинанде, – втрутився Ленц, – нащо ти вживаєш такі грубі вирази? Ти ж сам заробляєш на одній із найпрекрасніших людських властивостей – на побожності.
– Дурниці, – відповів Грау, – я заробляю на тому, що люди інколи усвідомлюють власну провину. Побожність – це і є усвідомлення власної провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподіяли та набажали любенькому небіжчику за все його життя…
Грау повільно провів рукою по розгарячілій голові.
– Ти не уявляєш собі, скільки разів отой мій шинкар бажав, щоб його тітка врізала дуба, а тепер звелів намалювати її портрет найвитонченішими фарбами й повісив його собі над диваном. Така вона йому більше до вподоби. Побожність! Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яка ж я могла бути благородна… Отож вона й вважає себе доброчесною… Доброчесність, доброта, благородство, – він махнув своїм величезним лаписьком, – усіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше було обдурити…
Ленц усміхнувся.
– Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!
– Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, – відрізав Грау. – Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший. – Він простяг до Ленца руку з чаркою. – А тепер налий мені й не базікай цілісінький вечір – дай іще комусь слово сказати.
Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом сяйнула думка.
– Отто, зроби-но мені послугу – дай завтра на вечір «кадилак».
Браумюллер відвів погляд від фотографії якоїсь більш ніж легко одягненої креольської танцівниці, яку
