пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.
Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.
Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.
Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.
– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли все отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…
Я витяг із кишені пачку сигарет.
– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?..
Вона кивнула:
– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.
Я розкрив пачку.
– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?
– Так. Більше, ніж будь-які інші.
Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.
Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.
– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.
Вона обернулася до мене.
– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.
– Справді не вмієте?
– Ні. Ніколи не вчилась.
Я відчув у цьому свій козир:
– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.
Вона засміялась:
– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.
– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!
Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:
– Та я ж справді не вмію.
– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.
Я показав, як запускати мотор, як перемикати швидкість.
– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!
– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…
– У жодному разі! – я швидко ввімкнув
