часи. Їж. Можеш спокійно з’їсти все.
Очі її сяяли, вона була прекрасна.
– А знаєш, – спитав я, – де не можна діяти отак – будь що буде?
Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.
– З тобою! – відповів я. – А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!
В обід я випив тільки чашку бульйону в шоферській харчевеньці. Тому мені неважко було з’їсти все, що було подано. Заохочуваний Пат, я випив ще й усю каву.
Ми сиділи біля вікна й курили. Над дахами будівель червоніла вечірня заграва.
– Гарно в тебе, Пат, – мовив я. – Як на мене, то тут можна просидіти, не виходячи, цілі тижні, забувши про все, що діється в світі.
Вона усміхнулась.
– Був час, коли я взагалі не сподівалася вийти звідси.
– Коли ж це було?
– Коли я хворіла.
– То зовсім інше. А що за хвороба?
– Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та й одразу ж після неї всього було обмаль.
Я кивнув.
– І скільки ж ти пролежала?
Якусь мить вона вагалась.
– Близько року…
– Це й справді дуже довго. – Я уважно подивився на неї.
– Це вже давно минуло. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Якось у барі ти розповів мені про твого друга Валентина. Після війни він ніколи не забуває, яке це щастя – жити! І це робить його байдужим до всього іншого.
– А ти добре все запам’ятала.
– Бо я це добре розумію. Відтоді я теж із цього радію… Я, здається, дуже легковажна.
– Легковажні тільки ті люди, що вважають, ніби вони не такі.
– А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Мене вабить тільки все гарне. Маю оцей бузок, наприклад, і вже щаслива.
– Це не легковажність, це – найсучасніша філософія.
– У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова.
– Я – теж.
– Не так, як я. Ти оце говорив щось про авантюризм. Я – справжня авантюристка.
– Я так і думав, – сказав я.
– Авжеж. Мені вже давно треба було б змінити квартиру, набути якоїсь спеціальності й заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, як на думку спаде. Розумно це чи ні – байдуже. Ось так і живу.
Я засміявся:
– А чого в тебе зараз такий упертий вираз обличчя?
– Бо всі мені казали, що це страшенно легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене ще є, і подбати про роботу, про якусь посаду. А мені хотілося жити весело й легко, жити вільно, робити що захочу. Це було після маминої смерті, після того, як я так довго хворіла.
– Є в тебе брати чи сестри? – запитав я.
Вона похитала головою.
– Я так і думав, – сказав я.
– Ти теж уважаєш, що я поводилася легковажно?
– Ні,
