коли це все почалося.
Хотіла вбити когось із них – проблема в тому, що я ніяк не могла вирішити, кого. Убивство обох не принесло б мені задоволення. Якби я могла налякати Ліннет, але хоробрості їй не займати. Вона може постояти за себе. А тоді я вирішила: почекаю! З часом ця думка все більше й більше мені подобалася.
Зрештою, убити я можу будь-коли. Цікавіше було почекати й трохи поміркувати над цим. І тоді мені в голову прийшла ідея: переслідувати їх! Куди б вони не поїхали, навіть на край світу, щоб разом насолоджуватися життям, вони бачитимуть мене! І це спрацювало! Ліннет це боляче зачепило, ніщо інше б так не подіяло. Зачепило її за живе… А тоді мені стало подобатися… І вона нічого не може зробити! Я завжди дуже приємна та ввічлива! До жодного слова не можна придертися. Я отруюю їм усе, геть усе.
Вона розсміялася дзвінким сріблястим сміхом.
Пуаро схопив її за плече.
– Тихо. Заспокойтеся, кажу вам.
Жаклін поглянула на нього:
– Ну?
Вона провокаційно всміхнулася.
– Мадемуазель, благаю вас, облиште це все.
– Дати спокій дорогій Ліннет!
– Я про інше, важливіше. Не відкривайте свого серця злу.
Її уста розтулилися, в очах з’явилося збентеження.
Пуаро серйозно продовжував:
– Інакше прийде зло… Так, зло неминуче прийде… Воно ввійде у вашу душу й поселиться там. Отоді його вже не проженеш.
Жаклін не зводила очей із детектива. У її погляді промайнуло вагання.
– Я… не знаю…
Та раптом у неї вирвалося:
– Ви не зможете зупинити мене!
– Ні, – сумно погодився Еркюль Пуаро. – Я не можу вас зупинити.
– Навіть якби я зібралася вбити її, ви не зможете зупинити мене.
– Ні, якщо ви готові заплатити цю ціну.
Жаклін де Бельфор засміялася:
– О, я не боюся смерті! Зрештою, для чого мені жити? Звісно, ви переконані, що це неправильно – вбити людину, яка завдала тобі болю, навіть якщо забрали все, що в тебе було в цьому світі.
Пуаро відповів твердо:
– Так, я вважаю, що вбивство не можна виправдати.
Жаклін знову розсміялася.
– Тоді ви мали б схвалити мій нинішній план помсти. Бо, бачте, поки він працює, я не застосовуватиму револьвера. Але я боюся… так, інколи я боюся, що в момент запалу… захочу завдати їй болю: проштрикнути ножем чи прикласти мій любий невеличкий револьвер до її скроні, а тоді… натиснути на гачок… Ой!
Детектив аж здригнувся від вигуку.
– Що сталось, мадемуазель?
Вона повернула голову та почала вдивлятися в тіні.
– Хтось… стояв он там. Та його вже нема.
Еркюль Пуаро різко роззирнувся. Місце здавалося безлюдним.
– Схоже, крім нас, тут нікого, мадемуазель.
Він піднявся.
– У
