цікавість? Хіба так не приємніше?
– Можливо. Але щоб досягти успіху в житті, треба добре продумати всі дрібнички заздалегідь.
Саймон розсміявся:
– Гадаю, так поводяться професійні вбивці.
– Так, але маю визнати, що найдосконаліший та один з найскладніших злочинів на моїй пам’яті було скоєно без зайвих роздумів.
– На борту «Карнака» ви маєте доконче розповісти нам про ваші справи, – по-хлоп’ячому наполягав Саймон.
– Ні-ні, жодних розмов, як би це сказати, про роботу.
– Так, але ваша робота дуже захоплива. Місіс Аллертон теж так думає. Вона жадає отримати шанс на перехресний допит.
– Місіс Аллертон? Ця чарівна сива жінка, у якої такий відданий син?
– Так. Вона також буде на «Карнаку».
– Вона знає, що ви…
– Звісно, ні, – твердо відповів Дойл. – Ніхто не знає. Я керуюся принципом, що краще не довіряти нікому.
– Чудовий принцип, я теж ним керуюся. До речі, той третій член вашої компанії, такий високий сивий чоловік…
– Пеннінґтон?
– Так. Він подорожує з вами?
– Незвично для медового місяця, вам не здається? – похмуро спитав Саймон. – Пеннінґтон – американський опікун Ліннет. Ми випадково зустрілися в Каїрі.
– Ah, vraiment[20]. Можна поцікавитися? Ваша дружина… вона повнолітня?
Здавалося, це розвеселило Саймона.
– Насправді їй ще не виповнився двадцять один рік, але їй не довелося просити згоди на одруження. Ото був сюрприз для Пеннінґтона! Він відплив з Нью-Йорка на «Карманіку» за два дні до прибуття листа Ліннет з новиною про одруження. Отож він нічого не знав.
– «Карманік», – прошепотів Пуаро.
– Для нього стало повною несподіванкою побачити нас у готелі «Шепгердз» у Каїрі.
– А й справді – дивовижний збіг!
– Так, і ми дізналися, що він також вирушає в подорож по Нілу, тому, природно, ми об’єдналися, інакше було б незручно. Крім того, певним чином так навіть простіше, – він знову говорив збентежено. – Бачте, Ліннет уся на нервах, очікує, що Джекі може з’явитися де і коли завгодно. Коли ми були самі, то постійно поверталися до цього питання. А з Ендрю Пеннінґтоном ми розмовляємо на інші теми.
– Ваша дружина не довірилася містеру Пеннінґтону?
– Ні, – Саймонове підборіддя загострилося. – Це лише наша справа. Крім того, почавши цю подорож Нілом, ми гадали, що проблема зійшла нанівець.
Пуаро похитав головою.
– Кінця ви ще скоро не побачите. Ні, кінець іще далеко. У цьому я абсолютно впевнений.
– Мушу сказати, мсьє Пуаро, це не надто підбадьорює.
Детектив подивився на нього трохи роздратовано й подумав про себе: «Типовий англосакс, нічого серйозно не сприймає, усе йому гра. Так і не виріс».
Обидві – і Ліннет Дойл, і Жаклін де Бельфор – вважали цю ситуацію дуже серйозною. Але в Саймона вона викликала хіба що чоловіче нетерпіння та роздратування.
Пуаро
О, справді (
