відчиненого вікна долинув шум мотора.
Ліннет нетерпляче здригнулась. Це, певно, Джекі та її наречений. Ліннет вийшла їм назустріч.
Вона стояла у дверях, коли Жаклін і Саймон Дойл вийшли з машини.
– Ліннет! – кинулась до неї Джекі. – Це Саймон. Саймоне, це Ліннет, найпрекрасніша людина у світі.
Ліннет поглянула на високого молодого чоловіка з широкими плечима, блакитними очима, жорстким кучерявим каштановим волоссям, квадратним підборіддям і хлоп’ячою, чарівною, простою усмішкою…
Дівчина протягнула йому руку. Долоня Саймона була сильна й тепла… Ліннет сподобалося, як він дивився на неї – з наївним, щирим захопленням.
Джекі сказала йому, що вона чудова, і він, очевидно, думав так само.
Її охопило тепле й солодке відчуття сп’яніння.
– Хіба тут не мило? – спитала вона. – Заходьте, Саймоне, дозвольте мені гідно привітати свого нового управителя.
Повернувшись, щоб повести їх за собою, Ліннет подумала: «Я страшенно, страшенно рада. Мені сподобався хлопець Джекі, надзвичайно сподобався…»
І тоді щемлива думка: «Джекі пощастило…»
VIІІ
Відкинувшись на спинку плетеного крісла й позіхаючи, Тім Аллертон вдивлявся в море. Раптом він швидко зиркнув убік, на свою матір.
Місіс Аллертон була приємною сивою жінкою п’ятдесяти років.
Щоразу, дивлячись на сина, вона суворо стискала губи, щоб приховати велику любов до нього. Та цей трюк навіть незнайомців рідко міг обманути, а Тім усе прекрасно розумів.
– Мамо, тобі справді подобається Майорка? – спитав він.
– Ну, – не поспішала з відповіддю місіс Аллертон. – Тут дешево.
– І холодно, – додав Тім, ледь здригнувшись.
То був високий худий юнак з темним волоссям і доволі вузькою грудною кліткою. У нього була красива форма губ, сумні очі, нерішуче підборіддя й довгі тонкі руки.
Тім ніколи не мав міцної статури, а кілька років тому йому загрожувало виснаження організму. Усі знали, що він «пише», але друзям було відомо, що розпитувати його про літературну працю небажано.
– Про що думаєш, Тіме?
Місіс Аллертон була насторожена. Її сяючі карі очі дивилися з підозрою.
Тім Аллертон засміявся.
– Я думав про Єгипет.
– Єгипет? – у голосі жінки почувся сумнів.
– Справжнє тепло, рідна. Ліниві золоті піски. Ніл. Я хотів би побачити Ніл, а ти?
– О, я б із задоволенням, – сказала вона беземоційно. – Але Єгипет – це дорого, любий. Не для тих, хто рахує кожне пенні.
Тім розсміявся. Він устав, потягнувся. І раптом ожив, пожвавішав. У голосі чулася радість.
– Гроші – то моя турбота. Так, матусю. Невелика угода на біржі. Результати цілком задовільні. Я дізнався цього ранку.
– Сьогодні вранці? – різко перепитала місіс Аллертон. – Ти отримав лиш один лист, і він…
Вона
