кімнаті. Ні, наразі не треба їм нічого казати про заручини. Ще наврочить на себе біду або ж відлякає власне щастя. Хтось з колежанок може навіть позаздрити їй чи пустити поголос. Люди іноді такі злі бувають. Що тоді? Павло такий неймовірний і такий… Ірена міцно притиснула долоню до губ. Такий уважний, хороший, ніжний, відданий. Так любить її, що аж годі повірити власному щастю. Ні, не буде вона нікому нічого казати. Колись потім. Коли все у них уже йтиме до одруження. Боже, невже вони справді одружаться? Яке ж то щастя.
Вона заховала обличчя в долонях, а тоді від надміру емоцій розсміялася і закружляла по кімнаті. Зупинилася на мить біля вікна. Глибше вдихнула п’янке вже майже осіннє повітря, яке лилося знадвору, і аж очі заплющила від задоволення. На вулиці досі пахло літніми квітами, вологою землею та розпареним серпневою спекою листям.
Ірена високо підняла руки над головою, ще глибше вдихнути повітря, закинула голову вверх і глянула в простір багряного неба над їхнім будинком. Любила Павла так сильно і так гаряче, що аж задихалася від щастя та надміру власних почуттів. Якщо він зараз прийде і зробить їй пропозицію заручитися, то ані секунди не вагатиметься. Погодиться і навіть дозволить йому поцілувати себе.
Павло повернувся до Ірени через годину з чималим букетом червоних та білих троянд. Мить постояв на порозі, тоді рішуче ступив крок уперед та простягнув їй квіти.
– Це тобі! Так багато, бо я хочу, щоб ми стільки ж років були разом.
Враз зніяковівши, Ірена незграбно взяла в Павла букет. Насилу огорнула його руками, спробувала притиснути до себе, але не змогла втримати в руках такий величезний оберемок квітів, і вони одна по одній посипалися вниз.
– О Боже, я ненавмисно.
Одночасно кинулися їх підіймати. Зустрілися руками, перемішалися поглядами, разом вдихнули солодкі пахощі червоних та білих троянд. Здається, вони божеволіють?
За мить Павло віднайшов губи Ірени, вона ледь затамувала подих, легенько обхопила його рукою за плечі, і раптом вони разом загубилися в просторі, часі та поміж власних бажань та почуттів. Поцілунок, як зізнання, як пропозиція та водночас як відповідь на всі запитання.
Ірена ледь відсторонилася від Павла, підняла з землі троянди й заховала щасливе обличчя в пахощах квітів. Коли щастя такий безмір, то понад усе боїшся його сполохати.
Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного. Ніхто не наважувався першим порушити тишу. Здається, мовчати поряд одне з одним їм було зараз навіть значно простіше та комфортніше, аніж говорити. Момент, коли передчуття змісту слів дарує знання непорушності долі.
– Ти підеш за мене заміж? – нарешті першим озвався Павло. – Не бійся. Ще не зараз. Одразу, як закінчиш гімназію. Спочатку заручимося.
– О Боже, Павлусику, – Ірена міцно притиснула до себе букет квітів. – Я ж хотіла вчитися на художницю. Навмисно брала приватно уроки академічного рисунка й живопису. Мені тепер доведеться відмовитися від навчання? Так?
