style="font-size:15px;"> Осiннє сонце в крижаних дощах
Капітан Данило Неродов зняв кітель і розстебнув комірець сорочки. Яка нестерпна задуха! Аж нудота підступає до горла. Чого це раптом? Ще кілька хвилин тому було доволі прохолодно. Підвівся, зробив крок у напрямку дверей, але похитнувся, повернувся назад і знесилено впав у крісло. Тіло ніби важкими гирями обвішане, дихати нема чим – здається, з каюти хтось раптом викачав увесь запас кисню. Добре було б вийти на верхню палубу й хапнути свіжого повітря. А ще краще – підставити обличчя прохолодному нічному бризу, вдихнути на повні груди гіркувато-солоний запах моря, побачити на темному водному плесі небо, відбите в морі, як у велетенському люстрі. Добре було б…
Данило любить зоряні ночі. Любить свіжий морський вітер, що чомусь завжди нагадує йому молодого дикого коня з розвіяною гривою. Отого білого в яблуках Орлика, якого йому подарував дід Матвій за рік до його вступу до Морського кадетського корпусу. Зоряними ночами, коли небо наче зливається з морем, відчуваєш себе малесенькою частинкою, живою порошинкою космічного огрому. Щось дивне, просто неймовірне, справді неземне відбувається з душею, коли весь той огром, уселенський безмір міріадами жовтих очей дивиться з усіх боків на тебе і твоє самотнє судно над безоднею вод.
Утім, він любить море за будь-якої погоди. Мерехтливо-лагідне, розімліло-розслаблене, подібне на усміхнену напівсонну дитину – в години мертвого штилю; грайливе, збурунене й трохи розхристане – під поривами вітрів; примхливе, розгніване, розбурхане, темне й шалене – під час шторму. Настрій моря, як і поведінку жінки, важко передбачити. Але в кожному його прояві, у кожному сплеску є своя магія, щось таке, що зачаровує, закохує аж до безумства, притягує і не відпускає.
Цікаво, яка поверхня моря зараз? Здогадуйся, уявляй, капітане. Бо на палубу не вийдеш і морського повітря не вдихнеш. Над головою – майже п’ятдесятиметрова товща води, під ногами – тисячометрова синя безодня… І ти сидиш між цими стихіями біля пригвинченого до підлоги стола, у клітці-субмарині, мов прибулець з інших світів, загублений у лабіринтах часу. Хоча так воно і є: там, над водою – інший світ. І чого б тобі, людино, не триматися за нього двома руками, не топтатися по ньому двома ногами? Навіщо тобі переносити війну ще й сюди, у ці морські глибини?
Що це з ним? Що за думки снують у втомленій голові? Треба відпочити. Треба нарешті заплющити очі й заснути. Зараз він так і зробить. Ще кілька хвилин – і все, на бочок. Залишилося дописати всього кілька речень у бортовому журналі. Сьогодні знову засидівся за столом, знову порушив режим, про який йому нещодавно делікатно нагадав лікар Борис П’ятигорський.
Утім, ці порушення режиму відбуваються постійно. Та найменше вони стосуються сидіння за столом. Як може розписати добу по годинах і хвилинах військовий офіцер? Та ще й у такі непевні часи, коли, здається, уся планета втягнулася у війну – на землі, на воді та навіть у небі. Коли люди наче підхопили якусь інфекцію агресії, збожеволіли від нудотного
