над столом замерехтіло ледь уловиме блакитне світло. Капітан здивовано підвів очі. Промінець, тонкий, як павутинка бабиного літа, сотався зі стіни навпроти, з невидимої дірки над столом. Він обплутував зелений абажур настільної лампи і спадав із нього на щойно написані рядки. Та ось промінчик вирівнявся, розпрямився, натягнувся, як струна, засвітився блакитною барвою, став тугим і яскравим – аж до насиченого синього. Тепер уже не просто падав, а хутко розтинав стіну, стрімко розсував її, одну за одною стирав на ній розвішені речі – карту, компас, календар, фото субмарини та її команди, морський кортик. Так стирає ластик сліди простого графітного олівця на білому папері.
Але цього не могло бути. Апріорі не могло! Він же не божевільний. І в містику та всілякі дива не вірить. Їхній новенький підводний «Барс», що заховав у своєму двадцятип’ятиметровому череві команду з тридцяти п’яти моряків, має два корпуси: легкий зовнішній – металевий із гумовим покриттям, і міцний внутрішній – зі спеціальних найновітніших сплавів, що витримують гідростатичний тиск аж до «теплового шару». Як би це раптом за лічені секунди зникла, розчинилася у воді частина такого корпусу?
І все ж зникла. Замість подвійної металевої стіни вздовж каюти вже поблискувало тонке прозоре скло. А за ним – блакить, яскрава, неймовірно сліпуча, безконечна, бездонна, така манлива, аж він підвівся, підійшов до неї, простягнув руку, ніби хотів відчути її на дотик. За склом, обганяючи субмарину, шугонув сріблястий косяк дрібної риби, хитнулися і зникли якісь екзотичні рожево-фіолетові водорості. Здавалося, що чиясь невидима могутня рука потягнула їх донизу.
Слідом за рибою з’явився кінь. Не морський коник із дивовижно закрученим тілом, а звичайний земний рисак, білий у яблуках, із довгою граційною шиєю, гривастий, навіть підкований – його копита раз по раз срібно зблискували на тлі блакиті. Данило впізнав його: авжеж, це той самий Орлик із батьківського маєтку. Кінь плив (чи все-таки біг?), не збурюючи хвилю і не порушуючи спокій – тихо і впевнено, розсікаючи воду міцними грудьми. По той бік коня зненацька випірнула дівоча голова. Дівчина підняла руку, відкинула нею з чола довге волосся так, що воно на мить піднялося темним крилом угору, а тоді повільно-повільно опустилося на спину рисака, прикрило його білий у яблуках могутній круп.
Данило Неродов – бувалий у бувальцях офіцер, справжній морський вовк, за плечима у нього сотні пригод і боїв на морських фронтах Світової війни. А тут… Що це з ним? Гаряча задуха сягнула критичного рівня, ніби повітря із викачаним киснем перетворилося на густу в’язку опару, а тоді вмить змінилася льодяним жахом. Струмочки поту під геть змокрілою капітановою сорочкою стали крижаними бурульками.
«Ну от і зустрівся із сиреною. Уперше й востаннє…» – подумав.
Морська діва-сирена – передвісниця смерті, тож і побачення з нею можливе тільки раз у житті. Моряки якщо й згадують про неї, то пошепки, із забобонним острахом.
