коліні. Але йому не хотілося б родичатися з цим самовпевненим прилизаним графом, навіть якби котрийсь із літописів підтвердив це дуже-дуже химерне припущення. Вони ж – антиподи, абсолютно різні як зовні, так і, мабуть, за вдачею.
Данилів рід бере початок не з Білгорода, а з-під невеличкого міста Ковеля на Волині. Сам Данило там ніколи не був і навіть не уявляв, який він, той Ковель. Знав із розповідей діда Матвія, що десь там народився козак Нерода, від якого потім пішла ціла династія козацької старшини. Коли Катерина ІІ зруйнувала Січ, Данилів прадід Северин опинився у Санкт-Петербурзі, де, звісно ж, пригодилися його військові навики. Саме за особливі військові заслуги, мужність і відвагу, проявлені на полі бою, полковникові Северину Нероді було даровано особисте дворянство, яке згодом, після продовження відданої служби на військовому поприщі, перейшло у спадкове. Заодно було змінено і прізвище новопосвяченого дворянина – у дарчій грамоті замість Нерода написали Неродов. Тоді багато українських імен було переінакшено на московський лад. Прадід отримав землю неподалік від українського міста Білгорода, де згодом збудував садибу, із якої після відставки нікуди більше не виїжджав. Там, під опікою діда Матвія, і пройшло Данилове дитинство.
Але навіщо це знати цьому блідолицьому графеняті, яке так чваниться своїм походженням, ніби його предки врятували землю від космічної катастрофи? Подумаєш, страждали вони, бо за визнання не того царя аж двісті років були Отреп’євими… То й що? Як не називалися, але ж кайданами на каторзі не бряжчали, землі вдосталь мали, самі на ній не орали, не сіяли, не батракували й не голодували.
Надвечір’я, оповите блідою імлою, скапувало на пристань дрібним нудотним дощем. Порт обезлюднів. Зате простора ресторанна зала виявилася вщерть заповненою. Компанії, суто чоловічі, ніби змагалися у дотепності та вмінні випити й повеселитися. Хтось навіть одягнувся під Посейдона, який буцімто вийшов із морської глибини й вирішив трохи розважитися в цьому закладі, названому на його високу всеокеанську честь. Здавалося, що й справді це сам бог морів, заховавшись десь посеред розпашілих міцних чоловічих тіл, що час від часу зривалися зі стільців і під музику вибивали ногами матроську чечітку та веселу «Циганочку», енергійно розхитував підлогу, розгойдував старовинні світильники на стелі та подзвонював скляними келихами на столах.
Ближче до вечора зала якось враз угомонилася, притихла, немов розслаблений під час антракту гамірний хор після владного помаху палички диригента. Відвідувачі дружно повернули голови до невеличкого дерев’яного подіуму. На подіум вийшла дівчина: чорна хвиля волосся, що спадала на оголені плечі, відтінювала білу, ніби аж сяючу зсередини шкіру, а вечірня сукня кольору морської хвилі підкреслювала аквамарин її очей.
– Дивіться, хлопці, яка німфа! – захоплено прицмокнув Микита.
– Що там німфа? Сама богиня Наяда! Щойно з морських хвиль
