«Континенталь» десятою дорогою. Тож краще вже заплатити один раз за мовчання, аніж потім сто разів пошкодувати через втрату репутації та збитки.
За двадцять п’ять років роботи Ян Ковальський не раз бачив таке, про що читачі газет ніколи не прочитали й уже не прочитають. О, якби він зумів написати про все це книжку! Вийшов би справжній кількатомний бестселер, який купували б нарозхват. Сімейні драми й трагедії, суїциди, інцести, загадкові смерті в багатих будинках і бідних притулках, у готелях і борделях, на робочих місцях та знаних курортах… Скільки їх залишилося за лаштунками розслідувань, приховано від цікавих очей та вух, назавжди поховано в сухих лаконічних поліцейських звітах, що припадають десь курявою часу на полицях архівів!
Звісно ж, від таких, як Ян Ковальський, мало що залежало. Про оплату мовчання замовники зазвичай домовлялися з поліцейським керівництвом або ж заручалися підтримкою ще вище, у владних кабінетах. А звідти вже надходили суворі вказівки: ні пари з вуст – ви нічого не бачили й не чули, і взагалі нічого такого не було. Тож коли Сабіна завела мову про події минулих ночі та ранку, він лише пересмикнув плечима й хутко взявся за наведення марафету в холі. Ян Ковальський умів мовчати, бо давно переконався в тому, що мовчання – золото.
Здивувало чоловіка інше. У газеті була чималенька стаття про конкурс краси «Сарматська княжна» із заверстаною в центрі великою фотографією фіналісток. Серед них – призерки в різних номінаціях. Але навіть згадки про головну переможницю. Жодної! Ніби журі конкурсу від самого початку мало вибрати тільки оцих віце-кралечок із різними найспокусливішими частинами тіла, а про саму княжну й не йшлося. Ні слова про Зофію Неродову, ні окремої світлини з нею, ні корони, якою її коронували. Може, й не було ніякої корони? Може, ця Зося все придумала чи видала бажане за дійсне, а Савицький просто підіграв їй? Люди здатні на такі фантазії, що іноді купи не тримається і в голові не вкладається. От і тепер, можливо, усе було вилами по воді писано. Адже ні він, Ян Ковальський, ні Сабіна не були на тому конкурсі. А в газеті – ніц нема про короновану Зоф’ю.
Припустімо, дівчина все це вигадала, щоб напустити туману на готельну обслугу й надати собі ваги. А Рóман Савицький? Ні, не схоже, щоб такий поважний чоловік обманював. Та він же так радів, аж сяяв. Та й корону панянка тримала в руках, коли повернулася вночі до готелю. Так учепилася в ту корону, ніби хтось мав її відібрати в неї. Ковальський бачив на власні очі ту золоту цяцьку з кількома коштовними камінцями. Ще й подумав: «Яка цікава, під старовину зроблена». І в номері діадема була, коли він туди заходив – лежала на тумбочці біля ліжка. Не привиділося ж йому. А потім корона зникла. Звісно ж, організаторам конкурсу також не потрібні проблеми та втрата репутації. Але щоб так хутко все приховати, замести геть усі сліди… Чому?
Ян Ковальський не сприймав цього новомодного віяння, що зі Сполучених Штатів Америки легко перекинулося на Європу й кілька років тому
