до того як почався новий шкільний семестр, Вільям повернув собі всі свої втрати і навіть отримав дев’ять доларів прибутку. Однак виник один клопіт. Він дуже дратував таксистів. Тоді десятирічний хлопчина запропонував свою відставку, якщо кожен із них дасть йому по п’ятдесят центів, аби він міг покрити вартість свого візочка. Ті погодилися – так хлопець заробив іще вісім із половиною доларів. Дорогою додому на Бекон-гіл він продав візочок своєму шкільному приятелю за два долари, пообіцявши, що не повернеться до свого колишнього підробітку на вокзалі. Та новий перевізник дуже швидко виявив вороже ставлення до нього таксистів. Ба більше: час був несприятливий, адже дощі лили аж до кінця тижня. Того дня, коли Вільям повернувся до школи, він знову поклав свої гроші на банківський депозит під два з половиною відсотки річних.
Упродовж наступного року хлопець спостерігав за стійким зростанням свого капіталу. Оголошення президентом Вілсоном війни Німеччині у квітні 1917 року рішучості Вільяма не похитнуло. Адже ніщо, ніхто і ніколи не зможе перемогти Америку, запевнила його мати. Він навіть уклав десять доларів у воєнні облігації, щоб підтвердити цю впевненість.
На одинадцятий день народження Вільяма кредитний стовпчик його обліку показав прибуток у розмірі чотириста дванадцяти доларів. Він подарував матері авторучку, а двом своїм бабусям – брошки з місцевої ювелірної крамниці. Авторучка була «паркером» із золотим пером, а ювелірні вироби прибули в оселі його бабусь у пуделках «Шрев, Крамп і Лоу», які він знайшов, ревізувавши сміття за знаменитою крамницею. Він не хотів вводити своїх бабусь в оману, але зі свого досвіду вже знав, що хороша упаковка покращує сам продукт.
Бабусі помітили відсутність фірмової позначки «Шрева, Крампа і Лоу» на подарунках, але все одно носили свої брошки з неабиякою гордістю. Вони вже давно вирішили, що Вільям більш ніж готовий вступити до школи Святого Павла у Конкорді, що в штаті Нью-Гемпшир, у вересні наступного року. Внук також потішив їх тим, що йому присудили математичну стипендію, даючи родині можливість зекономити близько трьохсот доларів на рік. Хлопець стипендію прийняв, але бабусі від неї відмовилися на користь «не такої щасливої дитини».
Анна ненавиділа саму думку про те, що Вільям поїде до школи-інтернату, але бабусі наполягали. Однак, що важливіше, вона знала, що саме цього прагнув і Річард. Тому мати особисто пришила мітки з його іменем до речей Вільяма, позначила чоботи, перевірила одяг і, нарешті, спакувала весь багаж, відмовившись від будь-якої допомоги з боку слуг. Коли настав час їхати, жінка запитала сина, скільки кишенькових грошей йому знадобиться на цей термін.
– Жодних. Дякую, мамо, – відповів він і не став нічого пояснювати.
Вільям поцілував свою матір у щічку та ступив на життєвий шлях у своїй першій парі довгих штанів, з короткою зачіскою і з малою валізкою, яку подав водію Роберту, а сам заліз на заднє сидіння машини. Він не озирався. Його
