в стіні, згадуючи парові ванни з гарячою водою і грубим ароматизованим милом, яким його мила няня. Усе було недалеко за відстанню, але далеко за часом, коли вони з Леоном вмивалися після дня веселощів, мазали зеленкою свої розбиті коліна й обрізали нігті.
До весни 1918 року лише п’ятнадцять із двадцяти сімох бранців залишалися живими. Барона все ще вважали господарем, а Владека визнали його представником. Хлопець почувався жахливіше навіть за свою любу Флорентину, якій виповнилося двадцять років. Вона вже давно зневірилася у житті. Владек ніколи не дозволяв собі у її присутності відмовлятися від надії, але хоча йому було лише дванадцять років, він також починав впадати у відчай, гадаючи, що немає майбутнього поза цим підземеллям.
Одного вечора на початку осені Флорентина зайшла до Владека у більше приміщення горішнього підземелля:
– Барон тебе кличе.
Владек хутко підвівся, залишивши роздавання їжі довіреному слузі, і пішов зустрітися зі старим. Барон терпів сильний біль, і Владек зі страшною ясністю усвідомив, як сильно хвороба роз’їла цілі ділянки його тіла, залишивши тільки зелену плямисту шкіру, яка тепер укривала кістяк. Барон попросив води, і Флорентина подала йому чашу, повну дощівки, яка стояла на камені по той бік решітки. Коли барон напився, то став балакати повільно і зі значним зусиллям.
– Ти бачив, як люди вмирають так часто, Владеку, що іще один труп не матиме для тебе значення. Зізнаюся, що я більше не боюся покинути цей світ.
– Ні, ні, цього не може бути! – заволав Владек, уперше у своєму житті чіпляючись за старого. – Не кидайте нас, бароне! Я чув від охоронців, що війна вже добігає кінця. Ми невдовзі опинимося на волі.
– Вони кажуть це вже багато місяців, Владеку. У будь-якому разі у мене більше немає бажання жити в тому новому світі, який вони створюють.
Він перевів подих, а хлопець заридав уперше за всі три роки їхнього ув’язнення, відтак барон озвався знову:
– Поклич мого управителя та старшого лакея.
Владек негайно побіг виконувати вказівку, не знаючи, навіщо вони знадобилися.
Двійко слуг розбудили, вони прийшли і мовчки зупинилися перед бароном, чекаючи, що той їм скаже. Вони все ще носили лівреї, але на них уже не було жодних ознак того, чим колись можна було хизуватися – росновських квітів зеленої та золотистої барви.
– Вони тут, Владеку? – перепитав барон.
– Авжеж, пане барон. Ви їх не бачите?
Тут Владек уперше втямив, що барон осліп.
– Підведи їх, щоб я міг до них доторкнутися.
Владек підштовхнув до господаря двох чоловіків, і барон помацав їхні обличчя.
– Сідайте обоє. Ви мене чуєте, Людвику й Альфонсе?
– Атож, сер, – відповіли вони.
– Мене звати барон Росновський.
– Ми знаємо, сер, – підтвердив управитель.
– Не
