в покої, перешкодив леді Ванделер дати йому гроші на карету. Такого спекотного дня його обличчя безперечно попечеться на сонці, а йти через увесь Лондон з коробкою в руці – приниження, майже нестерпне для юнака з вдачею Гаррі Гартлі. Гаррі зупинився й замислився. Ванделери жили на Ітонському майдані, дійти він мав майже до Нотінг-Гіла, – одне слово, він міг піти навпростець через парк, ховаючись від сонця й обираючи найбезлюдніші алеї. Гаррі подякував своїм зорям, збагнувши, що день тілько-но починається.
Прагнучи чимшвидше позбутися клятої коробки, Гаррі пішов хутчіш, ніж звичайно, і вже майже проминув Кенсінгтонські садки, як у безлюдному місці між дерев його перестрів генерал.
– Перепрошую, сер Томас, – вибачився Гаррі, чемно відступаючи вбік, бо генерал стояв просто посередині стежки.
– Куди це ви йдете? – запитав генерал.
– Просто гуляю між деревами, – відповів хлопець.
– З оцим? – крикнув генерал, ударивши ціпком по коробці. – Ви брешете і чудово це знаєте.
– Сер Томас, – зауважив Гаррі, – я не звик, щоб зі мною розмовляли таким тоном.
– Ви не розумієте свого становища, – відказав генерал. – Ви слуга, ще й слуга, проти якого я маю найсерйозніші підозри. Звідки мені знати, що у вашому ящику нема столового срібла?
– У ньому циліндр мого приятеля, – пояснив Гаррі.
– Дуже добре, – відповів генерал Ванделер. – А я хочу поглянути на циліндр вашого приятеля. У мене, – додав він, похмуро всміхаючись, – надзвичайна цікавість до капелюхів. Гадаю, ви знаєте, що для цього є певні підстави.
– Сер Томас, перепрошую, я дуже шкодую, – вибачився Гаррі, – але це й справді суто приватна справа.
Генерал однією рукою грубо схопив Гаррі за плече й замахнувся ціпком, ладний от-от ударити. Гаррі вже вважав себе пропащим, але тієї ж миті небеса подарували йому несподіваного оборонця в особі Чарлі Пендрагона, що доти ховався за деревами.
– Ну-бо, генерале, притримайте свою руку! – крикнув він. – Це неґречно і навіть не по-джентльменському.
– Ага! – заревів генерал, повертаючись до нового супротивника. – Містере Пендрагон! Невже, містере Пендрагон, ви гадаєте, що, коли мені трапилось нещастя побратися з вашою сестрою, я маю терпіти цькування і погрози такого розбещеного марнотрата й банкрута, як ви? Моє знайомство з леді Ванделер, сер, відбило в мене всяку охоту бачити решту членів її родини.
– Невже, генерале Ванделер, вам приверзлося, – відповів Чарлі, – що коли моїй сестрі трапилось нещастя побратися з вами, то вона зразу ж утратила всі права й привілеї леді? На мою думку, сер, цим учинком вона принизила себе дужче, ніж її міг принизити хтось чужий, але для мене вона й далі належить до роду Пендрагонів. Я вважаю за свій обов’язок захищати її від негідних образ, і якби ви навіть десять разів були її чоловіком, я вам не дозволю обмежувати її свободи, не дам силоміць затримати
