style="font-size:15px;"> – А ще, по-моєму, ви пропонуєте ключі до якоїсь здоровецької машини. Хто б відмовився її завести й подивитися, як вона працює?
– Тобі страшно? – спитав Роланд.
Джон Каллем замислився над питанням, потім кивнув.
– Угу.
Роланд кивнув.
– Добре, – мовив він.
Під чорним небом, що клекотіло негодою, вони поїхали назад на Черепахову алею в машині Джона Каллема. Хоч був розпал літнього сезону і більшість котеджів на озері Кезар, напевно, не стояли порожні, дорогою їм не трапилося жодного автомобіля, який їхав би в той чи в інший бік. Усі човни, що плавали озером, давно вже знайшли прихисток в укритті.
– Як я й казав, у мене є для вас ще щось. – Джон рушив до фургона свого пікапа, в якому стояв сталевий ящик, підсунутий ближче до кабіни. Порив вітру роздмухав йому ріденький сивий пушок на голові. Джон набрав комбінацію цифр, розкрив підвісний замок і зняв з ящика кришку. Зсередини витяг дві запилюжені, добре знайомі мандрівникам торби. І одна мала вигляд майже нової порівняно з другою – потертою, знебарвленою, кольору землі в пустелі, затягнутою на довжелезний сирицевий шнурок.
– Наші ґунна! – на радощах і від подиву мало не заверещав Едді. – Звідки, чорт забирай…
Джон обдарував їх обох усмішкою, що віщувала його майбутнє брудного ошуканця: зніченою на поверхні, а на споді – хитрою.
– Приємна несподіванка, ге? От і я так подумав. Я ходив глянути на Чіпову крамницю… тобто на те, що від неї лишилося… ще коли там був великий шарварок. Люди метушилися, бігали туди-сюди, от що я хочу сказати. Прикривали трупи, натягували ту жовту стрічку, фотографували. Хтось відсунув ці торбини вбік, і вони виглядали трохи самотніми, тож я… – Він знизав худим плечем. – Я їх прихопив з собою.
– Напевно, це тоді, коли ми саме навідали Кельвіна Тауера й Аарона Діпно в їхній орендованій хатині, – зауважив Едді. – Після того, як ти поїхав додому нібито пакувати речі й вирушати у Вермонт. Я правий? – Він погладжував свою торбу. Її гладенька поверхня була добре знайома на дотик. Хіба ж не він сам застрелив оленя, зішкріб Роландовим ножем шерсть і з Сюзанниною допомогою пошив з його шкіри торбу? Невдовзі по тому, як великий роботоведмідь Шардик мало не випустив Едді кишки. Здавалося, то було десь у минулому столітті.
– Ага, – сказав Каллем. І коли усмішка старого стала ширшою й щирішою, Едді полишили останні сумніви. Вони знайшли саме ту людину, яка потрібна була їм у цьому світі. Правду кажеш і скажи Ґану спасибі велике-велике.
– Едді, начепи свій револьвер, – сказав Роланд, простягаючи йому револьвер з потертими сандаловим руків’ям.
Мій. Тепер він називає його моїм. По спині в Едді пробіг холодок.
– Я думав, ми вирушаємо туди, де нас чекають Сюзанна та Джейк. – Але він досить охоче взяв револьвер і начепив його собі на пояс.
Роланд кивнув.
– Але
