він з подвійною силою стиснув Роландову руку й заплющив очі. Вкрита листям земля втекла з-під їхніх ніг, і вони полетіли.
Возз’єднання
Флагерті стояв навпроти дверей «Нью-Йорк/Федік», на яких лишилися глибокі сліди від кількох пострілів, але в цілому неушкоджених, – нездоланного бар’єру, що якимось незбагненним чином пропустив мале гадюченя. Біля нього принишк Ламла, очікуючи, коли гнів Флагерті вщухне. Решта теж чекала, розважливо не порушуючи мовчанки.
Врешті Флагерті став повільніше гупати в двері. Він востаннє вгатив кулаком у дерев’яну перешкоду, й Ламла поморщився, бо з кісточок пальців г’юма порснула кров.
– Що? – спитав Флагерті, помітивши гримасу. – Що? Тобі є що сказати?
Ламлі геть не сподобалися білі кола під очима у Флагерті й червоні бутони троянд, що розквітли в нього на щоках. А найменше сподобалося те, що рука Флагерті піднялася до руків’я автоматичного пістолета марки «Ґлок», що висів у нього під пахвою.
– Ні, – мовив тахін. – Ні, сей.
– Ну ж бо, не соромся, кажи, що в тебе на думці, як ти не від того, – наполягав Флагерті. Він спробував посміхнутися, але здобувся лише на відразливий вищир – злостивий і божевільний. Тихо, майже безгучно, решта загону відступила назад. – Іншим теж є що сказати, тож чому б тобі не почати першому, хлопчику мій? Він вислизнув від мене! Стань першим, хто почне до мене доколупуватися, ти, бридкий поганцю!
«Я труп, – подумав Ламла. – Ціле життя я прослужив Королю і виказав себе одним необережним виразом у присутності людини, яка шукає цапа-відбувайла. Все, мені кінець».
Він роззирнувся навколо, переконуючись, що ніхто за нього не заступиться, і сказав:
– Флагерті, якщо я тебе чимось образив, то я виба…
– О, ти мене образив, не сумнівайся! – заверещав Флагерті. З наростанням люті його бостонський акцент міцнішав. – Я обов’язково заплачу за сьогоднішню роботу, але ти мені заплатиш перш…
У повітрі довкола них розляглося якесь охкання, неначе рвучко вдихнув сам коридор. Волосся Флагерті й шерсть Ламли сколихнулися. Загін ницих і вампірів почав розвертатися. Зненацька один з них, упир на ім’я Альбрехт, пронизливо завищав і метнувся вперед, відкриваючи очам Флагерті картину: двоє новоприбулих, чоловіки, на чиїх чоботах, джинсах і сорочках темніли свіжі плями від краплин дощу. Під ногами в них були запорошені ґунна-ґар, на стегнах висіли револьвери. За мить до того, як молодший з них швидше, ніж блискавка вдаряє, витяг револьвер з кобури, Флагерті розгледів сандалові руків’я й миттєво збагнув, чому побіг Альбрехт. Лише одного штибу люди носили зброю, що виглядала, як ця.
Молодший вистрелив один раз. Біляве волосся Альбрехта підстрибнуло, наче його підняла невидима рука, і він повалився вперед, гублячись у купі свого одягу.
– Хайл вам, попихачі Короля, – промовив старший з двох чоловіків недбало-світським
