style="font-size:15px;"> Лінда вийшла з кухні, вдаючи привітність на обличчі, я вдала, що не чула їхньої суперечки, і привіталася з нею.
Я ще ніколи не жила в такому холодному будинку. Вони заощаджували на опаленні, адаптувалися до низької температури, ходили одягнені в светри, вони мовчки споживали їжу і говорили про політику, новини і своїх друзів. Моя прийомна мама вважала, що підтримати мене можна, поставивши переді мною на стіл тарілку з пластівцями і заливши їх крижаним молоком і направивши до моєї кімнати робот-пилосос. У ті роки робот-пилосос вважався дивом техніки, його в будинок привіз Ніколас з іншої країни, тому я повинна була бути вдячна їм за те, що мені не доводиться самій щодня підмітати в будинку. Від такої турботи Лінди мені було дуже сумно. В її собаки були до жаху нещасні очі, і я її як ніхто інший розуміла. Собака стала мені найближчим другом, я любила ходити з нею гуляти вздовж моря, адже їх будинок був наскрізь просякнутий самотністю і смутком, скільки б людей в ньому не жили. Здається, Лінда кровоточила болем самотності і нудьги, залишаючись в будинку одна, але по приїзді чоловіка цього болю було там так багато, що вони починали тонути в ньому уже вдвох. А тепер до їх компанії потопельників приєдналась і я.
Вже наступного дня мій дядько полетів на місяць в США, а ми залишилися з Ліндою вдвох. Незабаром я повинна була відправитися в нову школу, перед цим вона повела мене в магазин, де ми вибирали шкільну форму.
– Занадто коротка спідниця, поміряй краще цю.
– Але ця велика на мене.
– Проте вона не оголює твою дупу. Дівчина повинна бути скромною. До того ж, ми не можемо собі дозволити кожен місяць купувати тобі спідниці, а ця буде на виріст.
Виявилось, що родина успішного бізнесмена може бути дуже заощадливою. Крім спідниці, яка спадала з мене, але прикривала коліна, мій стиліст-мораліст купила мені мішкуватий светр, водолазку і інші потворні речі, які я ненавиділа. Коли я попросила зайти і купити косметику, вона витріщилася на мене так, ніби-то я заявила, що йду на кастинг порноакторки і мені потрібні тіні для смокі-айс.
– Ти будеш ходити в пристойну школу! Там заборонено фарбуватись!
– Але хоча б безбарвний лак для нігтів і тональний крем!
– Тобі одинадцять років!
– Скоро дванадцять!
– Тобі не потрібно фарбувати і ховати те, що дано природою.
– Але природою мені дано прищ!
– Поговоримо про косметику в шістнадцять, добре? І давай ти не будеш нахабніти! У нас не так багато грошей, щоб ми могли собі дозволити кожну твою примху.
По дорозі до школи я сподівалася на те, що там дійсно всі ходять з дарованими небесами прищами і в такому ж лахмітті, в яке вирядилася я. Але вже у дворі я зрозуміла: в моїй школі всі фарбуються і носять нормальні спідниці. Я відчувала себе нікчемністю в цьому убогому лахмітті, постійно підтягувала свою спадаючу спідницю і закатувала рукава на мішкуватому светрі. Вже на підході до школи я почула гучний регіт компанії,
