style="font-size:15px;"> – Ненавиджу хліб з дитинства. – Ксенія дивиться на два житні шматки на моїй тарілці. – Бабка вічно заставляла доїдати куски, а бувало, й крихти примушувала змітати в долоню й кидати в рот. Фе! – кривиться. – Ще й товстієш від нього.
– А моя бабка померла з голоду, – навіщось брешу я чи не вперше в житті. Моя баба справді померла, і порівняно молодою, але не від голоду, а під час пологів, коли народжувала дванадцяту дитину, мою матір. У матері звідтоді – травма голови, вона часто забувається й поринає у свій світ, виходить із нього за днів три-чотири. З голоду якось ледь не вмерла я, немовлям, розказували сусіди, коли матері «зайшло» і вона не давала мені груді цілу добу. Батькової матері я не знала, як, загалом, і батька. Змалку чула від людей, що то якийсь заїжджий торгаш саморобним виноградним вином полакомився поп’яну на «больну Вольку», Ольку тобто, і «получилася» я. Він приїздив лише раз, коли мені виповнилося шістнадцять, привіз у подарунок лошицю Ксьошу, але я його ні бачити, ні чути тоді не хотіла. Хоча по-своєму любила.
– Моя би з голоду не вмерла, – реагує на мою брехню Ксенія. – Занадто дбайливу має доцю, мою маман тобто. Але ладно, зараз не про це… Аліна тебе хвалила…
(Овва, ми перейшли на «ти»?)
– …з відділу продажів, Акуніна, дзвонила мені, тобто я їй дзвонила…
(Розпитувала? Перевіряла? Ну, звісно. Як же без цього.)
– Вона сказала, ти справляєшся швидко.
– Якби вона сказала, що якісно, мені було би приємніше, – щиро зізнаюся.
– Швидкість у нас цінують найперше.
– Я це зрозуміла. – Згадую, як ми з Еллою летіли на нараду з генеральним.
– Елла працює повільніше, – хитрує Коршаківна.
– У неї набагато складніша робота.
– Шефу важливі показники.
– Генеральному директору?
– Ні, Нікіті.
– Нікіті?
– Так, насправді тут усе залежить від нього. Генеральний – то так, рахувальщик і транжирщик грошей…
– Рахівник і розтринькувач, – виправляю її.
– Слухай, ти хоч не роби цього на людях, окей? – змінює тон Ксенія, і її голос стає погрозливим, він скидається на грім, що подає здалеку перший двигіт.
– Що саме? – тримаю себе в шорах.
– Не виправляй мене, окей? А то звільню, – шкірить зуби. Точно, як Нікіта.
– Ого, як все серйозно!
– Бачила вчора айтішників? Ті, що були на нараді?
– Еге.
– Звільнила їх сьогодні.
– Ти?
– А хто ж! Тільки – на «ви».
– Ой, – знаходжусь я. На «ти» тут можна тільки до мене, виявляється. – За що звільнили? – не приховую здивування.
– За погану презентацію – це, по-перше…
– А мені здалося, що вони старалися…
– Не перебивай, коли я говорю.
(О люди, ця дівка покликала мене попоїсти, щоб добре налякати?)
