полковник. – Десь розкопав стару справу й вирішив погратись у слідчого?
– Журналіст. Фрілансер, – погодився я й показав йому паспорт. – Але це тут ні до чого… Мене справді цікавить доля батька. Ви мені допоможете?
– Хіба тобі п’яний Шаман нічого не розказав? – знову перейшов до допиту загартований Сахно.
– Розказав… Що міг, розказав. Але він бачить тільки зі своєї дзвіниці. Мені потрібні різні погляди на ту давню трагедію.
– Ото те, що він тобі розповів, якщо язик йому не плутав… Те і я знаю, – знову взяв книжку полковник. – Немає тієї справи. Знищили її ще за старої влади… А мене відправили у відставку.
– Гаразд, немає справи. Але є ви. І ви можете мені хоч що-небудь розказати…
– Ти бачиш, де я лежу? У палаті інтенсивної терапії, – не піддався на моє прохання полковник. – У мене діагностували хворобу Паркінсона. Це така штука, що починає трясти й відбирає пам’ять… Хочеш моєї смерті? Нічого я з того періоду, будь він проклятий, не пам’ятаю. Відрізав, забув!.. Книжки он читаю, чужим життям живу.
– Ви чогось мене зустріли, як ворога…
– Я тебе зустрів нормально, – похвалив себе полковник. – Як ворога тебе зараз зустріне мій син Льоня. Він ось-ось зайде…
За цими словами в палату рвучко ввійшов літній уже чоловік із таким само рішучим і твердим поглядом. На мить зупинився, розглядаючи мене. Видно спершу подумав, що то лікар коло його батька. Але я на лікаря був зовсім не схожий. Тож син запитав полковника:
– Тату, хто це?
– Хіба я знаю? – старий натягнув окуляри для читання й сховав задоволену посмішку. – Випадково зайшов. Помилився… Печивом хотів мене пригостити.
– Я зайшов до вашого батька, щоб дізнатися…
Та Леонід мене вже не слухав, відчинив двері й показав на вихід. Він увесь напружився, ніби готувався до бійки. Голову вниз, праве плече вперед… Емськ усіх навчив атакувати.
– Ідіть звідси! Щоб я вас тут більше не бачив! Бо зараз охорону покличу…
Я вийшов, розгублений. Розмова зірвалась. Чи то я в тому винен, що не так почав, не так глянув, чи полковник Сахно навмисне випровадив мене з палати? Здавалося б, що тут такого?.. Прийшов син розпитати про батька, який дуже давно пропав на полюванні. Чого злитись? Чого уникати мене? Хіба я не маю права знати правду?..
Постояв біля скляних дверей, наслухаючи, як бубонять батько й син, і подався донизу. У полковника хвороба Паркінсона, яка трясе й відбирає пам’ять. Тільки от здалось мені, що в нього хвороба хитрощів. Дурна, непояснима. Старий упертюх вирішив, що його вже нічого не цікавить, крім чужого життя з книг.
Та давня таємнича справа, схоже, його так дістала, що не хоче й згадувати.
Вербицька призначила мені побачення в парку, у «Сторожовій вежі». Їй туди близько від будинку, де проживає.
Тіні високих дерев хитались у травах. По алеях прогулювались мамочки з візочками, пролітали на велосипедах хлопчаки. Два солдати гойдали на човниках дівчат. Їм та
