завершили прийом.
Отже, його направляють на завод «Легмаш», щоб він учився на… слюсаря. Навіть звичайній людині важко довго перебувати в заводському приміщенні, особливо в ковальському цеху. А тут – музикант, скрипаль… За півтора місяця Володимир відчув, що може постраждати слух. Але й на «Легмаші» були люди, які любили музику. Зокрема, Леонід Степанович Мельник, тодішній комсомольський заводський лідер. Дізнавшись, що Івасюк – музикант, він переконує керівництво доручити юнакові диригувати заводським хором.
Незважаючи на юний вік свого диригента, ще молодший вік концертмейстера (цю роботу на громадських засадах виконувала молодша сестра Володимира Галина), ковалі, токарі, слюсарі, фрезерувальники, всі учасники хору, більшість із яких були набагато старші за Володимира, беззаперечно слухалися свого керівника, довіряли йому. Вони ставилися до юнака з великою повагою, особливо коли дізналися, що їх диригент сам пише пісні, кілька з яких і вони співають.
Вочевидь, це були талановиті люди, бо вже через півроку на обласному конкурсі хор заводу «Легмаш», керований Володимиром Івасюком, став лауреатом. А невдовзі заводчани написали Володі чудову характеристику для вступу в медичний інститут.
І нині на вулиці Богомольця на одному з корпусів Буковинської медичної академії в Чернівцях є вивіска народного самодіяльного ансамблю пісні й танцю «Трембіта». Його учасником став Володимир Івасюк, тільки-но переступив поріг медичного інституту. Він грав у ансамблі на скрипці, а водночас працював над створенням камерного оркестру інституту. І камерний таки створили! Часто репетиції проводилися вдома в Івасюків, на вулиці Богдана Хмельницького, 58. В ті далекі вже часи серед медиків, зокрема, хірургів, було чимало людей, що вважали обов’язковим володіти грою на тому чи іншому інструменті[2]. Тож створити камерний оркестр було не так складно. І в складі ансамблю «Трембіта», і в камерному грала на скрипці симпатична білявка Марійка Соколовська – це їй першій Володимир показав ще в грудні 1968 року вірш, який згодом став піснею «Червона рута», а потім подарував автограф з підписом «Мусі від Володі». Вона була його ангелом-хоронителем[3].
У грудні того ж 1967 сталася ще одна подія, яка вплинула на все подальше життя Івасюка.
З жовтня 1961року в Чернівцях почала працювати обласна телестудія. Спочатку вона знаходилась на Цецинській горі, а згодом отримала нове приміщення на вулиці Комунарів, 3 (тепер Братів Руснаків). У 1966-му на студію прийшов працювати звукорежисером Василь Стріхович. Він переїхав зі Львова, де також працював на телебаченні. Невдовзі Стріхович став постановником найбільш цікавих музичних телепрограм. От що він згадує.
«Ми на студії готували новорічну програму і записали ансамбль “Смерічка” з піснею Л. Дутковського “Сніжинки падають”. Співав тоді В. Зінкевич. Писали ми дублів з десять. Коли потім прослухали записане, відчули: Зінкевич
Трагедію виключення, так само несправедливу, Івасюкові доведеться пережити ще раз, уже у Львові. Музиканти й спортсмени мали деякі преференції під час вступу до медичного інституту, що, на жаль, не торкнулося Івасюка в 1966 році.
Після тріумфу «Червоної рути» й «Водограю», коли слава про Чернівецький медичний інститут сягнула Москви, Соколовська на практичних заняттях у деяких викладачів, давала йому свої конспекти, щоб він міг гідно виглядати перед тими, хто зверхньо вимагав від нього: «Івасюк, ви маєте визначитися, чи ви будете лікарем, чи композитором!».
