коли син виїжджав на зйомки чи на записи до обох столиць. Тим більше що Володимир був дуже щедрою людиною і завжди переживав, щоб про нього не подумали, було, що він скупий. Він умів бути щедрим і вдячним: у 1972 році, після виступу в Москві з піснею «Водограй» на фестивалі «Песня года» Володимир подарував режисерові Чернівецького телебачення Василеві Стріховичу дорогу куртку, яку придбав у магазині «Березка». Цю куртку Стріхович зберігав до кінця свого життя. Олені Кузнецовій, яка виступила у складі ансамблю медичного інституту «Водограй» на з’їзді профспілок медичних працівників СРСР, він подарував золоту каблучку. А про перстень з діамантом, який Івасюк подарував Софії Ротару, ходили легенди. Вдячність, щедрість – це також від батьків.
Особливих хвилювань зазнала Софія Іванівна, коли відпустила Володимира й Галину до Львова. Володимиру тоді запропонували перевестися у Львівський медичний інститут і водночас розпочати підготовку в консерваторії до навчання на композиторському факультеті. Професійна композиторська освіта – це те, про що він мріяв після успіху «Червоної рути» й «Водограю». І він прийняв пропозицію. Було вирішено, що у Львів поїде й Галя.
Вони мусили самі налагоджувати господарство, піклуватися про харчування, одяг, режим дня, навчання. Хоч вони вже ніби й дорослі були – синові 23, доньці – майже 22 роки, а проте їм доводилося вчитися жити самостійно, без материнської турботи, без певного контролю з боку батька. Спілкуватися з мамою по телефону тоді можна було хіба що з переговорного пункту. А хто пам’ятає 70-і, відразу уявляє, як це було: часом годину треба було чекати виклику телефоністки. А мама не переставала хвилюватися. «Я б полетіла до тебе, сину, а не поїхала», – зізналася вона в одному з листів. Листи, саме листи займають особливе місце в стосунках матері й сина впродовж 1972–1976 років. Якщо ці листи будуть колись опубліковані (а вони варті того!), то з них постануть прекрасні образи матері й сина та їх довірливих і ніжних стосунків.
Мама просила дітей, щоб вони не дали «задушити себе життєвим дрібницям», бо вважала своїх дітей розумними, гарними – такими, якими вони були насправді. Проте, опинившись наодинці із проблемами побуту, вони спочатку таки розгубились. І мама своїми листами допомагала їм організовувати їх самостійне життя. Коли ж Галина в 1975 році вийшла заміж, до Львова на допомогу Володимиру іноді наїжджала Магдалина Порфиріївна Колотилюк – няня Міля.
«Дуже хочеться, щоб ви були хорошими, щасливими», – пише з Чернівців мама.
«Мамочко! Бережи себе, не перевтомлюйся з тими усякими вундеркіндами, не набирай багато годин», – просить зі Львова син.
Напередодні прем’єри вистави «Прапороносці» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, до якої написав музику Володимир, мама бажає йому: «Володюшка, хай тобі ця прем’єра принесе велику радість, упевненість, саме впевненість (а не пиху!), що ти на початку великого красивого шляху, що треба багато ще вчитися, набиратися всіляких сил, щоб бути
