ловити чи коників?
– Які в Полтаві метелики й коники? – не зрозуміла баба Галя. – Там зараз якийсь зоопарк приїхав. Навіть не зоопарк, а цей… я же він сказав… Господи, язика зламаєш! Екзот… екзит… Тьфу, різні гади, словом. Небачені тут.
– Екзотичні, – здогадався Максим. – Я знаю, є така штука. Екзотаріум називається.
– Як-як? – майже хором перепитали бабуся і Денис.
– Ек-зо-та-рі-ум, – повторив Максим по складах. – Знаєте, в кожному зоопарку є відділ, де живуть різні плазуни та просто гади. Змії, жаби, черепахи, навіть крокодили. А це окрема історія: збирають екзотичних гадів з усього світу. Яких не всюди і не завжди побачиш. Такі собі потворні плазуни, чудовиська в скляних клітках.
– Ну, десь так Сидорович мені й товк, – кивнула баба Галя. – Йому двох людей не вистачає, щоб поїхати в Полтаву і подивитися на тих ек… гадів, одним словом. Водій бусика хоче двадцять п’ять гривень з людини. І саме п’ятдесяти йому не вистачає. Тобто двох бажаючих. Мені так Сидоровича шкода, що я готова ці гроші йому за вас віддати, аби лиш він на своїх потвор подивився. І дітям заодно показав: до Полтави ближче їхати, ніж до Києва, та й простіше.
Черненко знизав плечима, повернувся до Білана:
– Ти як? Прокататися хочеш?
Максим згадав очиці великої ящірки, її хижо настовбурчений гребінь.
– У Києві все одно дивитися на таке ніколи. Коли є така нагода, тим більше – хорошу людину виручити… Чого б і ні! Тільки, Галино Петрівно, мені батьки гроші залишили. Так що я сам за себе можу заплатити.
– Поїхали, – погодився Денис. – Глянемо, що там за страшні рептилії.
– Ось і добре! – заметушилася баба Галя. – Піду подзвоню Сидоровичу, хай спить спокійно. А їхати завтра рано, діти. Так що не гасайте сьогодні дотемна.
6. Пророчий сон
О сьомій ранку наступного дня в центрі Зозулястого на бажаючих познайомитися з екзотичними тваринами вже чекав жовтий бусик.
Природознавець Сидорович, а точніше Тарас Сидорович Головач, виявився дуже худим чоловіком, трохи старшим за тридцять років, високим, патлатим і метушливим очкариком. Окуляри постійно сповзали в нього з перенісся, що робило вчителя схожим на якогось класичного професора-дивака з жульвернівських[4] романів, які тато теж не так давно підсунув Максимові.
Вчитель потиснув руку обом хлопцям. А потім, уже в автобусі, коли той рушив, ще раз пройшов по салону і знову потиснув руку кожному, хто їхав з ним. Тут були школярі різного віку, і Максим з Денисом виглядали серед них чи не найстаршими. Як зрозумів Білан, учитель загітував спочатку батьків усіх, хто ходив до нього на природничий гурток, а тоді – тих батьків, які просто хотіли кудись відправити дітей бодай на один день.
До Полтави їхати майже півтори години. Аби в дорозі його підопічні не нудилися, Сидорович почав захопливу розповідь про те, що (вірніше кого) екскурсанти сьогодні матимуть щасливу нагоду побачити.
– Насправді,
