вже знайдене, так? Хтось націлився поцупити саме Золотий кубок, згода?
– Згода, – кивнув Денис. – Без варіантів.
– Раз так, тоді коло підозрюваних дещо звужується. Про те, що в нас буде чемпіонат, знала доволі невелика купка людей. Директор, фізрук, ну і, напевне, ті семеро, хто буде вас, так би мовити, оцінювати. Судді.
– Шестеро, – виправив Денис. – Вовка Завгородній відпадає відразу.
– Чому?
– А чому ти не підозрюєш Шефа, Чемпіона чи взагалі того кренделя, який цей кубок приніс?
– Ну як же…
– Отак же! – передражнив його Черненко. – Ти знаєш, розумнику, що синок цього Тумановського, Толян, вчиться в одинадцятому «Б»? Ось хто міг знати про Золотий кубок раніше! І він – головний суперник Завгороднього!
– Так-так, цікаво. Чого ж ти мовчав?
– Бо я тільки тепер про це згадав! Тільки з Вовкою він не дружить, бо Вовка – реальний чемпіон, а Толян – так, шахи пересуває. Ну, плаває ще…
– По-твоєму, шахи – це не спорт?
– Такий самий, як і оті ваші битви з гоблінами на комп’ютері! До речі, чому ти сказав «вас»?
– Що – «вас»? А-а-а! – зрозумів Максим. – Ну, тут усе ясно. Ти теж спортсмен. Значить, у боротьбу за Золотий кубок включишся. Фізрук тебе точно впише у список претендентів. Тому ти особисто мусиш бути зацікавленим у тому, щоб вберегти головний приз від крадіїв. До речі, про цього Толяна – цінна інформація. Поставимо його номером першим.
– Вовку Завгороднього щоб мені нікуди не вписував! Тим більше, що він якраз і не зацікавлений, щоб Золотий кубок десь зник. Він же тепер великий перець. Головний суддя! Мусить же він когось нагородити через два місяці.
– Правда, – погодився Максим. – Мені цей ваш спортивний супергерой паралельний. Але я його так трошки спостерігав. Любить, коли ним захоплюються, це є. І при всіх вручити Золотий кубок, вирішити чиюсь спортивну долю він просто мусить. О’кей, тоді навпаки: запишемо Вовку в наші ймовірні спільники. В крайньому разі, попросимо його допомогти.
– Це діло, – задоволено кивнув Денис. Думка про те, що він зможе колись підійти до свого спортивного кумира як до рівного, зігріла відразу.
– Ну, так, у нас є семеро підозрюваних серед старшокласників. Всі ці семеро так чи інакше виборювали чи виборюють спортивну честь школи або району. Значить, на доброму рахунку в усіх учителів. Отже, теоретично поза підозрою. Але я, Денисе, одного боюся: поки ми почнемо їх вираховувати і відкидати одного за одним, пройде час. Тоді як Золотий кубок збираються вкрасти завтра-післязавтра.
– Який вихід?
– Простий і складний одночасно. Треба його заховати. Зараз він стоїть у кабінеті хімії. Там, де лабораторія і реактиви. Чому там? Бо цей кабінет добре замикається. І під сигналізацією – бо перший поверх. Ти про це не знав, скажи?
– Скажу, – підтвердив Денис. – А ти як рознюхав?
– У тому-то й річ, що я особливо не старався, як ти кажеш, нюхати. Про це не оголосили,
