бути дурним чечаком, щоб копирсатись там у багні. Мене на таку дурницю не зловиш. Мені раз глянути. Завтра ми рушаємо до Серкл-Сіті. Я ніколи не вірив у цю Горішню Країну. З мене доволі й верхоріччя Танани, і згадаєш моє слово, що коли й виявиться де велике золото, то тільки на долішній течії Юкону. Джонні там на Бонанзі теж понатикав паколів миль на дві нижче від Кармакової займанки, і сам не знає нащо.
Джонні засоромився.
– Та я тільки задля жарту, – пояснив він, – за пачку «Зорі» залюбки віддам своє право кому завгодно.
– Гаразд, – відразу сказав Буйний День, – гляди тільки, щоб потім не скиглив, як я візьму там двадцять або тридцять тисяч.
Джонні весело вищирив зуби.
– Давай тютюн, – сказав він.
– Шкода, що й я не позабивав паколів, – зітхнув Довгий Джім.
– Ще не пізно, – відмовив Буйний День.
– Еге, не пізно, двадцять миль піхтурою туди й двадцять назад.
– Узавтра я там буду й позабиваю за тебе, – запропонував Буйний День. – А ти зроби так, як Джонні. Грошей на реєстрацію візьміть у Тіма Догана, буфетника із «Закваски». Він мені позичить. Зробіть заявки на своє ім’я, перепишіть на мене й віддайте Тімові.
– То й у мене купи, – озвався третій старожитець. У такий спосіб за три фунти жувального тютюну «Зоря» Буйний День зразу купив на Бонанзі три п’ятсотфутові займанки, а через те, що вони були на нього переписані, він мав право подати заявку ще на одну від свого імені.
– А чого це ти так дуже тютюном розкидаєшся? – усміхнувся Довгий Джім. – Либонь, десь тютюнову фабрику купив?
– Фабрику не фабрику, а моє серце чує, що йде до мене щастя, і, далебі, дешево воно мені дістанеться, коли за три пачки тютюну я маю три займанки, – відказав Буйний День.
А за годину до нього прийшов Ледю – просто з Бонанзи. Спершу він не хотів і балакати про Кармакову знахідку, тоді висловив сумнів, і врешті запропонував Буйному Дневі сто доларів за його пай у клондайкській займанщині.
– Готівкою?
– Звісно. Ось маєш.
І Ледю зразу витяг свою торбинку із золотом. Буйний День узяв її знехотя, ніби замислено, зважив на руці, так само знехотя розв’язав зашморга й висипав трохи золота собі на долоню. Воно було темніше, ніж звичайно, – таке саме, як і в Кармака. Гарніш усипав його назад, зав’язав торбинку й віддав Ледю.
– Мабуть, тобі воно потрібніше, ніж мені.
– Та ні, у мене його багато, – поспішив той відповісти.
– Звідки воно в тебе? – спитав Буйний День із безневинною міною.
Ледю сприйняв те запитання незворушно, мов справжній індіянин. Та коли вони глянули у вічі один одному, у Ледю неначе блиснуло в очах щось невловне, якась ніби іскринка. І Буйний День, помітивши ту іскринку, здогадався, що Ледю хитрує.
– Ти знаєш цю річку ліпше за мене, – сказав він, – і якщо ти цінуєш мій пай у сто доларів,
